Розділ 1

Цех був порожній і глухий, як і всі виробничі приміщення після опівночі. Шум, що вдень зливався в єдиний потік, тепер розпадався на окремі звуки: клацання реле, тихе гудіння трансформаторів, нерівний шорхіт приводів.

Він стояв біля відкритої шафи керування, спершися плечем на метал, і дивився на екран діагностики. Система знову показувала зелене. Занадто зелене.

— Та не бреши, — пробурмотів він собі під ніс і відкрив лог ще раз.

Помилка не зникла, вона просто ховалася. Таймінги з’їжджали на долі секунди, але рівно настільки, щоб на повному навантаженні обладнання входило в резонанс. Типова “працює ж” помилка. Саме з таких і починалися зриви контрактів. Він поправив ліхтар на лобі, прокрутив код нижче й усміхнувся кутиком губ. Зайвий цикл. Хтось колись “підлатав”, не розібравшись. Рація на поясі тихо клацнула.

— Ти ще там живий? — голос диспетчерки звучав втомлено, але без роздратування.

— Живий, — відповів він. — А система, не дуже.

— Я так і знала. Світло не моргає, але гроза розкручується. Якщо виб’є, я попереджу.

— Прийняв.

Він знову нахилився до панелі, відключив одну з підпрограм і перезапустив модуль. Тепер крива навантаження лягла рівніше. Не ідеально, але вже краще. За бетонною стіною глухо загуркотіло. Грім був ще далеко, але повітря вже ніби натягнулося, як дріт перед розрядом.

— Ти серйозно вирішив там ночувати? — знову озвалася рація.

— Контракт серйозніший, — відповів він. — Якщо завтра все знову стане, крайніми зроблять нас, не техніку.

— Логічно, — коротко зітхнула вона. — Кава ще є.

— Дякую. Поки тримаюсь.

Він знав це відчуття. Коли система майже працює, але ти бачиш що щось не так. І не можеш піти, поки не зрозумієш, де саме. За вікнами цеху спалахнуло. На мить тіні від металевих конструкцій різко лягли на підлогу, і одразу ж зникли. Гроза набирала силу. Він зберіг зміни, зробив резервну копію і вже збирався закрити шафу, коли рація різко тріснула.

— Слухай, — диспетчерка замовкла на секунду. — У нас дивний стрибок по живленню. Не по лінії, а… наче зсередини.

— Не може бути, — машинально відповів він і глянув на екран.

Графік поводився неправильно. Він постояв кілька секунд, просто дивлячись на екран. Не тому, що розгубився — навпаки, це була звичка, дати системі шанс показати себе. Іноді помилки проявлялися тільки в динаміці.

— Гроза, — пробурмотів він нарешті. — Знову електромагнітні наводки.

Найпростіше пояснення зазвичай було правильним. Блискавки, перепади, старі кабелі, нічого екзотичного. Він швидко пробігся очима по показниках захисту. Обмежувачі стояли. Автоматика не спрацьовувала. Але значення все одно “плавали” там, де не мали б.

— Я в щитову, — сказав він у рацію.

— Прийняла. Обережніше там, — відповіла диспетчерка. — Гроза вже над нами.

— Як завжди, — коротко відказав він і прикріпив рацію до поясу.

Коридор між цехами був напівтемний, аварійне освітлення ледь жевріло. Повітря стало важчим, вологішим. Металеві поверхні віддавали холодом, ніби будівля повільно остигала зсередини. Щитова знаходилась у старій частині комплексу. Туди рідко заглядали без потреби, усе “і так працювало”. Він відкрив двері, і знайомий запах озону та пилу одразу вдарив у ніс. Ліхтар висвітлив ряди автоматів, трансформаторів, шини заземлення.

— Давайте, показуйте, — пробурмотів він і підійшов ближче.

На перший погляд усе штатно. Жоден запобіжник не вибитий. Температура в межах норми. Але щось не сходилося. Він присів, дістав мультиметр і підключився до контрольної точки. Напруга була стабільною. Занадто стабільною.

— Хм…

Він перемкнув режим, перевірив іншу фазу. Те саме. Грім ударив зовсім близько. Будівля здригнулася, і десь у глибині комплексу щось важко клацнуло. Але світло не згасло. Автоматика не відреагувала.

— Це вже цікаво, — тихо сказав він.

Рація знову ожила.

— У нас ще один стрибок. Короткий. По всій системі одразу, — голос диспетчерки був напруженіший, ніж раніше.

— Бачу, — відповів він. — Схоже, щось ловить імпульс, але не по лінії.

— В сенсі?

— В сенсі… — він замовк, підбираючи слова. — Наче наведення без джерела.

Це прозвучало дивно навіть для нього самого. Він випростався, оглянув щитову ще раз. Старі схеми, старі рішення. Заземлення зроблене по принципу “працює — і добре”. Він торкнувся шини рукою, метал був тепліший, ніж мав би. Ледь-ледь, але відчутно.

— Та ви знущаєтесь, — видихнув він і присів знову.

Ще один удар грому. Цього разу світло моргнуло але не згасло. Він завмер. Мультиметр пискнув і показав значення, яких не мало існувати. Цифри змінювалися плавно, без стрибків, ніби хтось прописував їх вручну.

— Ні, — сказав він уже вголос. — Так не буває.

Він відключив прилад, показники зникли. Підключив знову, те саме. Він не відчував страху. Лише роздратування і зосередженість, як завжди, коли стикався з багом, що не вписувався в документацію.