۞ѪѠ

Коли Ханна пішла, я залишився в саду, щоб обміркувати її реакцію на мою розповідь, що її чоловік працював на уряд. Здавалося, що вона була не так вже й сильно здивована. Десь глибоко всередині вона підозрювала чи здогадувалась, що його війна не була закінчена з виходом у відставку.

І хоча смерть Ріка була безглуздим нещасним випадком, але загинув він на службі, захищаючи безпеку своєї країни. Імперія не дізнається про це. Весь світ не буде знати. Але ми з Ханною знали, і це було найголовніше.

Я ще трохи пройшовся садом і забрів у затишний тінистий куточок, де серед заростей ельфійського тиса причаїлася невелика альтанка на дві зручні дерев’яні лавки зі спинками.

Я присів на одну з них, відставив убік свою тростину і, зітхнувши, розслабив спину, насолоджуючись передвечірнім теплом і свіжим повітрям.

– Окей, Спіріт, втілься, – усміхнувся я. – Тут нікого немає, і думаю, ми можемо поговорити спокійно.

– Тим більше я можу поглядати, чи не наближається хтось, – усміхнулася мені у відповідь молода жінка з пшеничним волоссям.

– Гей, а я тебе знаю, – я націлив на неї вказівний палець. – Знаєш, Спіріт, мені подобається цей твій образ. Він… не знаю, душевний, чи що, живий. Ти вже втретє втілюєшся в нього.

– Ти помітив, так? Я читала в жіночому журналі, що чоловіки – байдужі чурбаки та майже ніколи не помічають, коли жінки намагаються щось змінити у своїй зовнішності.

Я спіймав себе на думці, що для мене цілком природно думати про Спіріт, як про жінку. Що це навіть приємно. Визнавати, що вона не просто абстрактний дух, а жінка. Нехай ефемерна, магічна, невловна. Але справжнісінька жінка.

– Зізнаюся, мені буває складно встежити за твоєю зміною зовнішності, – незворушно почав я, і ми обоє розсміялися. – Так, ти з цим переборщуєш. Але цей образ єдиний, який ти використовувала більше одного разу. Чи я помиляюсь?

– Ні, – Спіріт похитала головою, і хвиля важкого густого світлого волосся прикрила обличчя по краях, – ти маєш рацію. І ти здивував мене, що це пам’ятаєш.

Вона задумливо дивилася на мене, прибравши пасмо, що заважало, за вухо таким природним живим жестом, що в мене защеміло серце. Я сподівався, що мій магічний браслет не заблимає від цього жовтим, і сюди не набіжать медсестри, лікарі та санітари.

– Я багато експериментувала з образами, шукала себе…

– Спокушала мій терпець, – додав я.

– Не без цього, – посміхнулася Спіріт. – Мені здалося, що цей образ найбільше відповідає моїм… почуттям? Внутрішньому світу? Не знаю точно. Тобі подобається?

– Мені подобаєшся ти, Спіріт, – я подивився їй у вічі. – Не має значення, в якому образі.

– Хммм… – вона зніяковіло почервоніла. – Це приємно. Але чи тобі подобається цей образ? Чи ти хотів би якийсь інший? Чи різні?

– Цей мені дуже подобається. Спробуймо на якийсь час його залишити.

– Добре, – вона кивнула з радісною усмішкою. – Ти знаєш, що ми з тобою ніколи так не гуляли? Не сиділи в парку? Просто ти і я, без жодного діла, без роботи. Просто посидіти на лаві, поговорити.

– Ну, тепер ми з тобою зможемо гуляти частіше, – погодився я. – На найближчі тижні я тут замкнений, термінових справ немає, крім нової прошивки для мишки. Ми з тобою можемо надолужити втрачене.

– А мені подобається, як це звучить – ми з тобою, – мрійливо проворкувала Спіріт, кутаючись у легку шаль, хоча на вулиці було дуже тепло.

– Мені теж. Ми з тобою багато чого досягли разом. Ми перемогли Муервоса…

– Я перемогла, – уточнила вона.

– Майже перемогли в Перегонах Чемпіонів…

– Гей, а ось це вже було грубо, старий, – Спіріт вишкірила зуби в удаваному гніві, ніздрі розширені, очі горять, на щоках рум’янець. – Між іншим, я все ще злюся на тебе, що ти не дав мені закінчити перегони.

– Потім ми перемогли цілу ескадрилью летючих карет. І разом, і не смій сперечатися чи перебивати мене, разом розправилися з гуртом головорізів агента Вессона.

– Так, разом, твоя правда, – погодилася вона з награним зітханням.

– Ми здобули дані про теракти, що планувалися, і запобігли їм. А тепер ми разом таки розкрили цю справу. Якою б дикою вона не виявилася, ми впоралися. Разом.

Спіріт простягла мені свою долоню – гарну витончену долоню з довгими тонкими пальцями – і я витягнув свою руку їй назустріч. Ми не могли торкнутися і відчути одне одного, не могли стиснути долоні, але в цьому жесті було так багато того, що означало одне – разом.

На її губах грала щаслива бешкетна посмішка, а у великих блакитних очах танцювали іскорки веселощів. Веселощів?

– І все-таки ти винен мені п’ятсот імперіалів, – вона пирснула зі сміху, і я теж розреготався у відповідь.

Ми сміялися, і я відчував, що від цього сміху якийсь тугий вузол у мене всередині трохи розпускається, і хоча б частина болю, який мучив мене всі ці дні, випаровується. Залишає мене і розчиняється хмарою пилу на легкому вечірньому вітрі, немов зграйка крихітних золотистих піксі, що кружляють у косих променях західного сонця.