۞ѪϪ

Окуляри були дуже доречними на яскравому сонці, бо навіть у них я мружився, і щось у моїй голові невдоволено бурчало, закликаючи негайно сховатися в тінь. З лави під вічноквітучою сакурою мені помахала Ханна, і я повільно підійшов до неї, спираючись на тростину.

– А ти став модником, – сумно усміхнулася вона мені.

– І не кажи, – хмикнув я у відповідь, окидаючи себе поглядом. – Ти ще не всі мої нові дрібнички бачила.

Я витягнув ліву руку, і з-під рукава халата показався тонкий металевий браслет з великим пласким кристалом, що ритмічно пульсував зеленим. Загорися він жовтим, відчувши щось недобре в моєму стані – і за мною прийдуть санітари. Загориться червоним – і мене відвезуть у реанімацію. А ще ця штука регулярно впорскувала мені чергову дозу знеболювальних, але Ханні я про це розповідати не збирався.

Вона підійшла до мене та обійняла, дбайливо і м’яко, наче я був цінною скульптурою з тонкого ельфійського кришталю.

– Дякую тобі за все, що ти робиш для нас, Саджаре.

– Це найменше, що я можу, Ханно, ти ж знаєш.

Я провів рукою по лавці, і вона набула П-подібної форми, щоб нам з Ханною було зручніше говорити.

– Ти вже чув про Майроса? Я знаю, що ти встиг дещо з’ясувати та передати справу Варті, а потім... Ти так і не долетів до мене, потім тебе знову забрали сюди, і...

– Так, вибач, якось усе вийшло неправильно.

– Гей, тобі нема за що перепрошувати, Саджаре! – запротестував вона. – Ти зробив більше, ніж будь-хто. Більше, ніж будь-хто міг навіть уявити…

– Це точно… – сумно похитав головою я. – Я знаю, що Варта заарештувала Майроса, але не знаю, що відбувається. Я ще не встиг поговорити з шефом Заккаром.

– Ну… Не знаю, з чого почати, – у Ханни в очах заблищали сльози. – Він сам зізнався, Садже, уявляєш? Коли Гарвальд почав із ним говорити після спілкування з інспекторами, Майрос йому зізнався у скоєному. І вони самі прийшли у відділення Варти.

– Це так неймовірно. Мені шкода, Ханно. Мені здається, краще б я цього ніколи не з’ясував…

– Не говори так, – вона поклала руку на мою і стиснула.

– Але я не розумію, правда. Навіщо він це зробив? Рік же любив його, як рідного сина. Та й Майрос, як я зрозумів, був захоплений ним до нестями. Навіщо?

– Випадково. Він… стверджує, що це нещасний випадок, збій у системі. І він справді вбитий горем та ще мучиться почуттям провини. Напевно, я вирвала б у нього серце, підпусти мене до нього. Але... знаєш, мені його навіть шкода. У якомусь сенсі Майросу зараз гірше, ніж нам. Він сам себе страчує у душі з моменту... загибелі Ріка.

Вона заплакала, і я не знав, як мені втішити її, що сказати, щоб хоч трохи полегшити її біль. Я дав Ханні час впоратися з почуттями, що нахлинули, і вона продовжила:

– Виявляється, він віртуальний перегонник, уявляєш? Чемпіон світу.

– Так, – кивнув я. – Я теж здивувався, дізнавшись про це під час розслідування.

– Але Майрос з дитинства мріяв літати на справжньому карті... як дядько Рік. Прокляття! Я повинна ненавидіти цього малого виродка, Садже! Чому ж мені його теж шкода? Це несправедливо! Несправедливо ж…

– Напевно, мені простіше, – процідив я крізь зуби, стискаючи руку на набалдашнику тростини так, що кісточки побіліли. – Я майже не знаю молодшого МакТерена. Для мене він просто той, хто вбив мого друга. Мені простіше його ненавидіти.

Ханна похитала головою та витерла сльози тильною стороною долоні. Я пожалкував, що не мав з собою хустки. Все, що я міг, це відірвати рукав від халата, але навряд чи цей мелодраматичний жест змусив би її зараз усміхнутися.

– Ні, Садже, зрозумій, Рік щиро любив Майроса, він би не хотів, щоб ми його ненавиділи.

– Чому, Ханно? Чому він зробив це? – прогарчав я.

– Він не міг літати на справжньому карті. Ніколи не зміг би. І ось він вирішив спробувати дистанційне керування.

– Що?!.. Через Ріка? Цим своїм ельфаним медальйоном? Чому не можна було попросити зібрати для нього карт з дистанційним керуванням?

– Ніхто не робить спорткарти з дистанційним керуванням. Ти сам чудово знаєш.

– Знаю. Це незаконно. Та й нереально, на таких швидкостях… – погодився я.

– Цей його проклятий талісман, він давав можливість керування картом безпосередньо через Ріка. Я не розумію всіх нюансів, але він ніби мав давати йому повний доступ, тому що Рік був у карті й авторизований… Запитаєш інспектора, я не хотіла влазити в подробиці.

– Але Рік помітив би, що «Літній Грім» його не слухається.

– Ні, не помітив би, – вона сумно похитала головою. – Ця штука... вона ніби занурювала його в транс, сон наяву, Рікові б здавалося, що він керує картом, а насправді він був би просто спостерігачем, що захоплено стискає штурвал.

– Майже як у нас з тобою, – тихо вклинилася Спіріт, шепнувши мені на вухо, – тільки ти у повній свідомості, а він був би в магічному дурмані.

Я кивнув обом, що розумію.

– Він перехопив керування на самому початку перегонів, так? На запису видно невеликий ривок.