۞⅌Ѧ

– Шефе Заккар, – я втомлено привітав капітана міської Варти, який суворо дивився на мене з проєкції мого термінала.

Схоже, він був сердитий на мене за небажання відкрито співпрацювати у розслідуванні.

– Магістре, – він холодно офіційно кивнув, без найменшого сліду тієї прихильності, з якою обіцяв мені будь-яку допомогу, яка мені може знадобитися.

– Капітане, думаю мені варто почати з того, що попросити у Вас пробачення.

– Та невже?

– Зрозумійте, будь ласка, все розгорталося миттєво. І права на помилку я не мав. Не те щоб я вам не довіряв, просто… просто я нікому не довіряю. Особливо в такій ситуації. А з капітаном Брандерсоном нам уже довелося попрацювати.

– Ні, я розумію, Магістре Ранддар, – відмахнувся Заккар трохи менш стримано. – Просто… Мені здалося, що ми з Вами розуміли один одного. Гаразд. Неважливо. Чим завдячую Вашому дзвінку?

– Ви обіцяли мені допомогу з розслідуванням смерті Ріка Нортвуда, пам’ятаєте? – невесело посміхнувся я.

– Так звичайно. Але справа вже закрита, все вирішилося.

– Не все. На жаль, – я зчепив зуби від болю в стегні та від того, що розривало мені душу. – Здається, я знайшов того, хто вбив Ріка.

Мені довелося довго переказувати шефу Заккару логіку нашого зі Спіріт розслідування, принагідно опускаючи її участь і деякі наші з нею не цілком законні дії. Виявилося, мені важко було без цього навести всю доказову базу, і довелося трохи поманіпулювати фактами. І все одно, деякі наші знахідки поки що здавалися капітанові лише припущеннями. Проте такими, що викликають серйозні підозри.

– Ось що ми зробимо, Магістре. Я призначу на цю справу своїх найкращих інспекторів. Вони поговорять із Гарвальдом МакТереном та попросять, саме попросять, дозволу поспілкуватися з його неповнолітнім сином. А також дозвіл на експертизу його талісмана та ігрового термінала.

– Розумію, – кивнув я. – Можна мені бути присутнім під час їхньої розмови?

– Ні, звичайно. Ви що. Тепер це офіційна справа Варти, і краще нам грати за цими правилами. А Ваша участь лише посилить драму.

– Можливо.

Я не наполягав. Щиро кажучи, мені було так погано, що я ледве стримувався від болю. Мене вже починало трусити, і я докладав нелюдських зусиль, щоб не відкрити коробку з «Червоною Фурією 64» і не випити всю пляшку одним духом із горла.

– Я повідомлю Вам, щойно у нас буде щось нове. Якщо МакТерени не дадуть згоди на розмову з їхнім сином, нам знадобляться вагомі докази для отримання ордера у судді.

– Я буду на зв’язку, шефе Заккар. Будь ласка, дзвоніть, пишіть одразу, як щось дізнаєтесь. Я наразі повертаюся до Нью-Орк Сіті. Швидше за все, буду у Ханни Нортвуд.

– Тільки не треба поки що говорити їй про Ваші підозри щодо молодшого МакТерена. Це поки що не доведено й передчасно.

– Гаразд, – тихо відповів я, кивнувши втомлено.

– Магістре? – перепитав він.

– Так, так, добре, капітане.

– І, будь ласка, жодної самодіяльності, допоки ведеться розслідування Варти. Обіцяєте?

– Так.

– Ніяких повітряних битв і кривавих бійок у порту, – він націлив на мене палець, але лукаво загнуті брови давали зрозуміти, що він жартує.

– Не обіцяю, – з серйозним обличчям відповів я, але не стримався і навіть через біль зміг посміхнутися. – Вони перші почали.

– Ви гаразд, Магістре Ранддар? – нахмурився шеф Заккар. – Виглядайте не дуже.

– Так, але ці гобліни мене неабияк пошматували, і я ще не зовсім прийшов до тями.

– Відпочиньте трохи, Магістре. Я зв’яжуся з Вами, щойно будуть новини.

Він вдарив кулаком по грудях і відключився. До міста ще було понад годину льоту. Я зателефонував Ханні та запитав, чи не буде вона проти, якщо я заскочу поговорити. Вона була не проти, і я пообіцяв, що приблизно за півтори години прилечу до них.

Хотів дорогою заглянути до лікарні та прийняти знеболювальне. Ще півтори години такого болю – це буде серйозним випробуванням. Тим більше, що від сидіння в кареті вже занило коліно, кололо в ребрах, а зламана рука починала пульсувати тупим болем.

– Гей, Садже, ти чого?

– А? – Я спробував сфокусуватися на Спіріт, але вона чомусь не могла нормально втілитись, і її проєкція весь час розпливалася.

Дивно, але карета чомусь теж тремтіла і була нечіткою, наче міраж у пустелі.

– Садже? Садже! Гей, гей, гей, що відбувається? Садже!..

– Спіріт, – я спробував ухопитися за її руку, але промазав, і моя рука чомусь пройшла наскрізь.

Втративши від цього рівновагу, я впав з сидіння на підлогу, боляче вдарившись зламаною рукою та головою, зачепившись ушкодженим коліном, і мене накрила нова хвиля болю.

– Спіріт... Здається, мені потрібно до лікарні.

Від чергової хвилі болю мене скрутило спазмом і знудило на підлогу карети. Не в змозі витримувати біль, я впав у калюжу власної блювоти й знепритомнів.