۞⅌Ѫ

Існування потойбіччя завжди вважалося предметом швидше теософським, ніж науковим, але сучасні дослідження у сфері магії енергій змусили багатьох переглянути своє ставлення до старої релігійної доктрини.

Деякі релігійні вчення припускали існування душі без тіла після смерті людини. Вони вважали, що наша життєва енергія може бути якоюсь відокремленою сутністю, яка здатна продовжити своє існування на новому енергетичному рівні, не потребуючи фізичної оболонки.

Погляди розходилися. Одні стверджували, що така душа ще якийсь час витає серед нас, поступово втрачаючи енергію, тоншаючи, і поступово зникає. Цим пояснювали безліч задокументованих випадків зустрічі привидів та інших паранормальних явищ. Інші вірування вважали, що душа існує вічно, але у певному паралельному плані буття, де немає втрати енергії.

Я був схильний вважати обидва підходи псевдонауковою нісенітницею, що суперечить усім мислимим законам фізики та магії. Поки не створив Спіріт.

Вона втілювала в собі те, про що до крові та пожеж сперечалися прихильники різних релігій. Самодостатня сутність, що має самосвідомість, що складається з чистої магічної енергії та не потребує фізичного тіла.

Я називав її штучним духом, але ви маєте право вважати її душею. По суті, я вклав у її створення і свою душу, якщо вона в нас взагалі є.

Дослідники з Роз’єднаного Королівства нещодавно довели, що за певного магічного підживлення енергія людської свідомості може існувати окремо від тіла. Поки що нікому не вдавалося на практиці здійснити повноцінний поділ тіла та свідомості, тому що експерименти на людях були заборонені у всьому цивілізованому світі.

Але якщо ці вчені маги мали рацію, то я мав шанс після смерті знову зустрітися зі Спіріт. Не знаю, чи зміг би я залишитися з нею навічно, чи розтанув би та зник із цього світу через якийсь час. Але, можливо, у нас був би другий шанс – можливість сказати одне одному те, що ми не могли, не наважувалися, доки не стало надто пізно. Все те, що ми постійно намагалися приховувати один від одного і від самих себе постійними жартами, шпильками та підколюваннями, сарказмом, іронією і бурчанням.

– Садже, досить прикидатися, я ж бачу, що ти прийшов до тями.

– Спіріт?!.. – спробував вигукнути я, але в пересохлому горлі тільки щось болісно проскрипіло, прохрипіло і потерло грубою наждачкою по гарячому асфальту.

Я що, був живий? Чи я таки помер, і моя теорія вірна? І ми зі Спіріт знову можемо спілкуватися? Нічого не болить, тіло невагоме, у голові легкість і спокій… Точно помер… Ну нічого, зате моя природна душа ще хоч трохи поспілкується зі штучним духом Спіріт.

– Садже, слухай мене. Не кажи нічого. Ти живий, ти в лікарні в Нью-Орк Сіті, накачаний під зав’язку знеболювальними препаратами та лікувальними заклинаннями. Не відповідай, бо тут ведеться спостереження. Потім поговоримо. Кивни, якщо чуєш і розумієш.

Я обережно кивнув. Тобто я не помер? Але той спалах болю, вибух у моїй голові, коли Пожирач Мозку встромив у мене свою голку?

– Зараз прийде лікар. Чи медсестра. Бо, коли ти прийшов до тями, спрацювали тривожні заклинання. Ми перемогли, Садже. Все закінчено, і ці теракти…

– О, а ось і наш хворий! Отямився, нарешті! – радісно пробасив невисокий повний темношкірий лікар, відчинивши двері до моєї палати.

Палати? Я зрозумів, що розплющив очі та болісно мружу їх, бо навіть слабке затінене шторами світло, здавалося, випалювало мені очі та мозок. Очі? Обидва? Я спробував поморгати кожним оком по черзі, і в мене вийшло, хоча деякі болісні відчуття почали повертатися.

– Сестро, дайте йому трохи води, будь ласка, – попросив він літню жінку з темно-каштановим волоссям і худим гострим обличчям. – Як Ви почуваєтеся, Магістре?

– Хххх… – прохрипів я. – Ххана?..

– О, ні, сер, ви ще поживете, не все так погано. Не хвилюйтесь. Ми Вас вилікуємо, поставимо на ноги, так би мовити. Хоча поки що тільки на одну ногу, так.

– Ханна Нортвуд? – після води мені стало трохи легше вимовляти слова, хоча кожне поки що давалося важко.

– Ні, я доктор Рензал Сквеллоні, Ваш лікар. Вибачте, сер, мені варто було представитися одразу, так.

Ні, я, звичайно, вдарився головою в контейнер, але мені здавалося, що проблеми з головою були у мого лікаря, а не в мене. Або він зловживає заспокійливими заклинаннями. Або курив чорну відьмину траву.

– Лікарю, – я прочистив горло, – я переживаю за Ханну Нортвуд, дружину мого загиблого друга, Ріка Нортвуда. Вона в порядку?

– А, Рік Нортвуд, так. Мені дуже шкода, сер, – моє серце похололо і провалилося в п’яти, коли при цих словах він зробив скорботне обличчя. – Великий був перегонник, так. Нам усім його не вистачатиме. А Ви були його другом, тому навіть не уявляю, як Вам.

– Лікарю, – закричав я на нього. – Я запитав, що з його дружиною. Вона в порядку?

– Я… Я не знаю… – почав запинатися Сквеллоні. – Думаю, що ні, раз її чоловік загинув, так? Але я не розумію, чому Ви питаєте про це в мене? Я ж лише…

– Садже, відчепися від лікаря, – вклинилася Спіріт. – З Ханною та Беа все добре. Спецпідрозділ міської Варти та кілька агентів Нацбезпеки врятували їх. Обидві були налякані, але терористи не завдали їм шкоди. Все добре, заспокойся. Вибач, мені треба було одразу тобі сказати. Але прийшов цей твій лікар, і...