۞Ѡ℧

Живіт втягнути, плечі розправити, груди випнути, підборіддя вище, сховати втомлені від недосипання і напруження очі від сонця за темними окулярами, а страх і невпевненість за легкою усмішкою. Шолом під пахвою, хода легка і пружиниста, попри біль у коліні, помахати рукою трибунам і операторам.

Я не люблю всю цю публічність і галас, гру на публіку, але коли вже я надягнув форму «Червоних Рапторів», я повинен був намагатися справляти потрібне враження. Чемпіона, гідного участі у «Перегонах Чемпіонів».

Зранку ми з Гарвальдом зайнялися технічною підготовкою «Нічного Шторму», вступним інструктажем для мене та розв’язанням бюрократичних питань. А останніх назбиралося багато. Якщо «Літній Грім» був картом команди, то «Шторм» був особистим транспортним засобом Ріка Нортвуда. Але він використовував його і для перегонів від імені «Рапторів», тому вони з Гарвальдом підписали доповнення до договору, згідно з яким на час проведення змагань «Нічний Шторм» приписувався до командного парку, обслуговувався сервісною бригадою «Рапторів» та покривався страхуванням команди.

Договір був дійсний на час проведення «Перегонів Чемпіонів», і тільки Ханна Нортвуд могла б вимагати його розірвання у зв’язку зі смертю чоловіка та зміною права власності на карт. Але вона, звичайно ж, не збиралася цього робити.

І оскільки я був тепер власником «Шторму», формально до кінця перегонів я був асоційованим партнером команди, а це давало мені право брати участь у змаганнях від імені «Рапторів». Так, все було складно, суцільна казуїстика, але юристи МакТерена знали свою справу і досить швидко оформили все необхідне з організаторами «Перегонів Чемпіонів».

«Шторм» був у відмінному стані, і техніки лише підтягували та підкручували окремі елементи, замінили захисне скло, змастили, протерли, перевірили, помили та натерли до блиску. Поставили новий набір червоних енергетичних кристалів, заповнили водою бак для реактивної маси.

Гарвальд особисто все перевірив, не зводячи очей з підлеглих. Прогнав усю діагностику та виніс свій вердикт – готовий до перегонів. Я теж запустив тести зі свого термінала та залишився задоволений результатом. «Шторм» був готовий до майбутнього змагання набагато більше, ніж я.

– Якщо чесно, мене все ж таки трохи бентежать нові напрямні, Саджаре, – похмуро пробурмотів МакТерен, задумливо смикаючи себе за бороду. – Я не фанат палісандра для поздовжніх балок. Він важкий. Хороший для вібрації, але досить інертний, розумієш? Це, звичайно, справа смаку. Я швидше за старий добрий клен. Ну, якщо хочеться щось важче, то махагон, червоне дерево. У них відклик швидший. І Рік взагалі був за оптимізацію, а тут…

– Оптимізуйся чи здохни… – сумно похитав я головою.

– Що? – не зрозумів він.

– А, вибач, це улюблена цитата одного із засновників програмагії. Не звертай уваги. То що щодо махагону?

– Та я кажу, що на місці Ріка радше вибрав би махагон. Але йому захотілося важчі балки, як на військовому карті. Говорив, так комфортніше, звичніше. Не знаю.

– Може, мені теж так комфортніше, бо за відчуттями ближче до бойового карта? – припустив я.

– Будь у мене не кілька годин, а кілька днів, я б тобі замінив їх на легші та маневровніші кленові, як на інших наших пташках.

– Все добре, Гарвальде, – я стиснув його плече і зазирнув у вічі, – не хвилюйся. Я впораюся.

Перед закінченням підготовки до нас приєдналася Ханна з маленькою Беатрікс. Не уявляю, як важко їй було прийти сюди та бачити підготовку до перегонів, в яких Рік вже не зможе брати участь. Ніколи.

– Я вважаю, що Лінні має більше шансів на перемогу, Саджаре, – тихо сказала вона мені, вітально обіймаючи. – Але Рік був би радий, що саме ти будеш сьогодні на трасі замість нього.

Проводити мене до старту вийшла вся команда. Мене обіймали, плескали по спині, тисли мені руки та робили ще багато того, після чого мені дуже хотілося запустити діагностику льотного костюма і мене самого. Але це трохи згодом, коли сяду в карт. А поки що я посміхався у відповідь, тиснув руки, плескав по спинах і обіцяв не підкачати та показати цим сосунцям.

Коли дійшла черга до Лінні, він просто дивився на мене й мовчав. Усі затихли, чекаючи на черговий скандал. Я теж трохи напружився, розуміючи, що його гнів у будь-якому разі виправданий.

– Удачі, – тихо буркнув він і відвернувся.

Ну ні, я не міг просто так це залишити. Теж розвернутися спиною та піти? Хіба так вчинив би Рік? Ні. Точно ні.

– Містере Тіддлстон! – гукнув я, і він обернувся. – Та до орків! Лінні, послухай. Ти – кращий пілот, ніж я. Найкращий перегонник. Я це знаю. Ти це знаєш. І ці перегони могли б бути твоїми. Вибач. Але Рік був моїм найкращим другом. Майже братом. Ми з ним були разом півтори сотні років. І бути там сьогодні – це мій обов’язок перед ним. Не перед тобою. Не перед командою. Не перед Ханною. Перед Ріком. Я маю закрити цей рахунок.

Я ступив до нього і простяг руку, дивлячись йому в очі. Вся команда дивилася на нас, боячись порушити тишу. Чути було, як порошинки кружляють у теплому літньому повітрі та падають на відполіровану обшивку «Шторму».

– Та до орків! – прогарчав Тіддлстон, зробивши два кроки до мене та обхопивши в досить міцних обіймах, ляскаючи по спині. – Якщо вже ти надів форму «Рапторів», то порви цих повільних піксі на клапті, чувак! Порви їх! За Ріка!