۞Ϫ℧

Точно. Ось чому він здався мені знайомим. Просто в житті він виглядав старшим, ніж на фото з новин. Високий і широкоплечий, з коротким сивим волоссям і невеликою борідкою, проникливим поглядом сірих очей і доброзичливою усмішкою на вилицюватому обличчі – сер Ленс Стреммерфілд справляв враження постарілої зірки голографічних постановок.

Ми зі Спіріт не встигли обговорити його досьє, але мені це було й не потрібно. Оскільки мій співрозмовник був публічною особистістю, про яку я знав чимало. Він був одним з найбільших промисловців Мерканської Імперії, і зі складальних конвеєрів його заводів сходив приблизно кожен четвертий літальний апарат Імперії та кожен десятий у світі.

Стреммерфілд володів декількома спортивними командами, включаючи «Крила Імперії», за яку виступав на міжнародних змаганнях. Сер Ленс був п’ятнадцятиразовим чемпіоном Імперії у швидкісних перегонах, шестиразовим чемпіоном у перегонах з перешкодами. Він був зіркою перегонів задовго до того, як Рік Нортвуд засяяв на небосхилі великого спорту. І сходження Ріка означало кінець епохи Стреммерфілда.

Запитайте мене, чи це можна вважати мотивом для вбивства? Так, орки мене подери! І особистим, і економічним. Спортивна кар’єра була не самоціллю, а швидше успішним маркетинговим ходом сера Ленса для просування продукції своїх картів і карет. Продавалися б вони краще, якби він залишався чемпіоном і до цього дня? Безперечно. Чи можуть мільярди імперіалів штовхнути таку людину на злочин? Можливо. Чому саме зараз? Не знаю.

Ми не були знайомі, хоча десятки років тому, коли я був ще молодим програмагом, я подавав своє резюме до його компанії, але не пройшов співбесіду з якоюсь старшою помічницею молодшого менеджера з управління персоналом. Про що я потім особливо не шкодував.

– Сер Ленс! Радий з вами познайомитися! – я встав з-за столу і потиснув протягнуту міцну мозолисту руку. – Поснідаєте зі мною?

– Ні, дякую, Магістре, я вже поснідав. Але не відмовлюся від зеленого чаю, – і він усміхнувся офіціантці, яка вже чекала, щоб прийняти замовлення від знаменитого відвідувача.

Мені сподобалося, що ми не стали переходити на ти, зберігаючи титули та дистанцію, як і належить двом старим людям, які визнають заслуги один одного. Він не набивався до мене в друзі, і мене це цілком влаштовувало. Зрештою, він був моїм підозрюваним.

– Сідайте, – я запрошувальним жестом показав на стілець навпроти. – Як Ви мене знайшли? Стежили за мною?

– У якомусь сенсі, – посміхнувся Стреммерфілд. – Я шукав Вас у готелі, де Ви зупинилися, але Ви якраз уже пішли. Швейцар на вході показав, у який бік Ви направилися. І я розумно припустив, що Ви шукаєте заклад, де можна нормально поснідати. Не всім до вподоби ельфійська кухня.

– І Ви мали рацію.

– Тоді я пошукав, де в цій стороні найближчі заклади, щоб поїсти, якщо Ви не місцевий, та дивитеся за відгуками. Знайшов п’ять таких, що відкриваються з сьомої ранку. І в третьому з них знайшов Вас.

Офіціантка принесла тацю з великим скляним чайником з окропом, дерев’яною скринькою з чаєм у шовкових мішечках, баночкою меду, невеликою тарілкою зі скибочками апельсина та лимона та мисочкою імбирно-горіхового печива. Виставила все це перед сером Ленсом, після чого дбайливо поставила в центрі столу маленьку вазу зі свіжими фіалками.

– Смачного, джентльмени, – вона мило посміхнулася, почервоніла та втекла назад на кухню.

Я повільно прожував невеликий шматок круасана й запив ще кількома ковтками кави. Ніщо не могло зіпсувати чудовий сніданок. Навіть справи, які самі знайшли мене завчасно.

– Якщо вже Ви знайшли мене, можу я поцікавитися, навіщо Вам це знадобилося?

– Звичайно, Магістре, вибачте, мені слід було б відразу все пояснити, – Стреммерфілд відірвався від чашки, в якій якраз заварював шовковий пакетик з чаєм. – До речі, зелений ельфійський чай дуже навіть непоганий. А шукав я Вас, бо нам з Вами треба поговорити.

– Цілком згоден з Вами, – я ввічливо віддав салют чашкою з кавою, і сер Ленс у відповідь підняв свою. – Наразі збирався сьогодні це зробити.

– Я так зрозумів, Ви розслідуєте смерть Ріка Нортвуда. Вважаєте, що це не був нещасний випадок, чи не так?

– А ви так не вважаєте, сер Ленс?

Він задумався і зробив пару невеликих ковтків чаю, поставив чашку і глянув мені у вічі.

– Чесно? Не знаю, що й думати, Магістре. Все може бути. Це могла бути випадкова аварія чи проблеми зі здоров’ям. Є така ймовірність. Але у випадку з Нортвудом вона дуже низька, розумієте? Таке, цілком імовірно, могло статися зі мною. Я вже старий для цього спорту. Але піти на відпочинок дуже важко. Визнати самому собі та всьому світу, що ти вже давно не той…

– Розумію, – кивнув я.

– Тримаєшся до останнього, щоби щось комусь постійно доводити. Та й продажі це добре підтримує. Але давайте будемо чесними самі із собою – такі навантаження та напруга можуть убити прямо на трасі. Мене. Вас. Але Рік був у гарній формі, і з ним такого не мало статися.

– Хвилинку. Ми з Ріком ровесники, я не настільки старий, як здається.

– Я знаю, Магістре. Вибачте, мабуть, я не зовсім точно висловився, – Стреммерфілд тихо засміявся і приклав долоню до грудей, наголошуючи на щирості своїх вибачень. – Я не хотів Вас образити. Я знаю, що Ви набагато молодші за мене. Швидше я мав на увазі, що Нортвуд все життя за штурвалом, звик до навантажень, тримався в чудовій формі. А Ви звикли до сидячої офісної роботи, для Вас таке стресове навантаження може бути небезпечним.