۞۞℧

– Знаю, це все дико та безглуздо, і я не хочу ні в чому підозрювати тебе, але я зобов’язаний поставити тобі кілька запитань, добре?

– Звичайно, Садже, я все розумію, – сумно кивнула Ханна, коли трохи пізніше цього ранку я прилетів до них, щоб поговорити та почати складати пазл.

Дорогою я зупинився біля крамнички різьбяра по дереву, щоб купити якусь милу іграшку для маленької Беатрікс. Дракони, кадаври, мантикори, грифони, кікімори, зомбі та вампіри – тьху, гидота всяка, куди котиться сучасна попкультура?

– Е, вибачте, – гукнув я власника крамнички, огрядного червонолицього чоловіка у бувалому шкіряному фартуху, – а у Вас є щось добре? Для шестирічної дівчинки? Ну там, ведмедики, котики, єдинороги, все таке?

– Шестирічні дівчатка дуже люблять вампірів і зомбі, сер, – з виглядом знавця вказав рукою різьбяр. – Ось ці кольорові відьмочки теж добре продаються для малечі. Скелети, вони обожнюють скелети.

– У неї нещодавно загинув батько, – з докором похитав головою я.

Господар крамнички зніяковів і, розсипаючись у вибаченнях, зник у підсобці свого магазинчика, а за хвилину з’явився з рожевим паперовим пакетом, у якому лежала симпатична маленька мишка, вирізана із золотаво-зеленого драконячого дуба.

– Скільки з мене?

– Це подарунок, – різьбяр протестуючи помахав перед собою руками, відмовляючись від грошей.

– Дякую Вам, добрий сер, – я з вдячністю приклав руку до серця.

Це було щедро з його боку, і мені захотілося додати щось від себе особисто, щоб внести в подарунок Беа щось своє. Щось, щоб принести їй хоч трохи радості. Я сів у карт, розгорнув проєкцію з термінала і за кілька хвилин накидав код простенького заклинання, яке мало перетворити різьблену іграшку на кумедну розвагу.

– А що вона робить? – запитала дівчинка, коли я подарував їй нову іграшку.

– Нею можна відчиняти вікна, – усміхнувся я. – Ось, бачиш, клацаєш по ній пальцем, і вона відчиняє вікно.

– І все?

– Ну, ще можна зачиняти. Дивись, клац – відкрив, клац – закрив. Смішно, правда?

– Ні, – похитала головою Беатрікс, – дурна іграшка! Це безглуздо – відчиняти вікна мишкою!

– Беа, – ласкаво докорила її мати за таку поведінку.

– Дурна, дурна! – заплакала дівчинка.

Я жестом показав Ханні, що все гаразд, не варто лаяти малу, а Беа зі сльозами втекла до своєї кімнати.

– Нам усім зараз важко, – я сховав мишку назад у пакет і вручив Ханні, щоб вона потім пізніше віддала доньці.

– Так, але я не знаю, чим допомогти їй, Садже. Не знаю, як мені поводитися з нею, що говорити, що робити...

Я подивився на двері спальні, звідки чути було плач Беа і тихий заспокійливий голос Ебори, сестри Ханни, яка залишилася у них на кілька тижнів, щоб допомогти трохи прийти до тями.

– Їй просто потрібен час, щоб трохи відпустило. Усім нам потрібен…

– Мені здається, легше ніколи не стане, серце просто розривається, – Ханна ледве стримувала сльози.

– Стане. Біль не зникне, але стане не таким гострим. Або ми просто звикнемо жити з цим болем.

Ми трохи поговорили про Беатрікс, а потім Ханна заварила собі трав’яний чай, а мені великий кухоль гарячої кави з корицею та медом. Ми сиділи за столом на кухні, і кожен з нас не бажав розпочинати цю важку розмову про розслідування.

Але, коли почали, виявилося, що відкритість і прямота допомагали краще, ніж будь-які обтічні формулювання, натяки та евфемізми. Ми швидко зійшлися на тому, що не віримо у випадковість катастрофи, і я коротко переказав Ханні те, що вона й так уже чула від офіцерів варти.

– Ти підозрюєш мене? Тільки чесно? – прямо запитала вона.

Я сором’язливо відвів очі. Я ненавидів себе за це, і Рік би мене точно засудив, але я не міг заперечувати, що в мене були на її рахунок деякі сумніви. Я набрався сил підняти очі та зустріти прямий погляд Ханни.

– Так.

– Я цього не робила. Садже, я... Я кохаю Ріка... кохала його... Ні, кохаю його всім своїм серцем. Я готова голими руками вирвати серце у того, хто вбив його, розумієш?

– Розумію, я відчуваю те саме, Ханно. Але… Зрозумій мене. Ви всі самі попросили мене зайнятися цією справою. Я повинен бути безстороннім, добре?

– Так, ти маєш рацію, звичайно.

Гаразд, щирість, отже, щирість до кінця.

– Я не вважаю, що в тебе могли бути корисливі мотиви або що між вами було щось, через що ти могла б бажати Ріку смерті. Але я не можу виключати ревнощів.

– Чого б мені ревнувати його, Садже? Ти знаєш щось, чого я не знаю?

– Ні. Я не впевнений, але всі ці чутки та плітки про його авантюри та інтрижки…

– Були лише чутками та плітками. Так почитай новини, таке пишуть майже про всіх знаменитостей.

– І часто небезпідставно.

– Часто так, – погодилася Ханна, – але далеко не завжди. Рік був мені вірний, Садже, зрозумій. Не думаю, що цей напрямок приведе тебе кудись. Марна трата часу.