۞۞⅌

Мабуть, я пропущу розповідь про три наступні дні, тому що в них було надто багато особистого, надто багато болю, сліз, вітань, прощань, каяття та запевнень у щирих співчуттях.

Варто одразу перейти до похорону, але я не можу не згадати спочатку про те, що несподівано став власником «Нічного Шторму». Через три дні після смерті Ріка присяжний зачитав заповіт, і я був надзвичайно здивований, що друг вирішив залишити дещо й мені. І не просто дещо, а перегоновий карт, один із двох, на яких він брав участь у змаганнях.

О, мій гном! Це був не просто потужний спорт-карт, це була мрія будь-якого пілота. Кастомна модель, побудована для Ріка на замовлення, виглядала неначе зменшений бойовий штурмовий катер. Агресивні хижі вигини матового чорного корпусу із золотими контурами антигравітаційних заклинань, що забезпечують підіймальну тягу в 512 мегапіксі!

Але я не міг прийняти заповіданий мені «Шторм». Просто не міг. Він мав належати Ріку. Я не зможу на ньому літати без болю та розуміння, що мій друг загинув, а я живу… Я хотів відмовитися від спадщини та віддати карт його сім’ї чи команді «Червоні Раптори», в якій він літав. Але...

Я вирішив хоча б посидіти в салоні «Нічного Шторму», щоб відчути в ньому Ріка, попрощатися з ним. І коли двері карта щільно зачинилися, наглухо відрізавши мене від зовнішнього світу, на консолі пролунав сигнал виклику. Я невпевнено прийняв дзвінок і з щелепою, що відвалилася, дивився на усміхненого Ріка Нортвуда.

– Рік?!.. Але…

– Привіт, Садже, – він кивнув мені з гіркою усмішкою.

– Але… Як?..

– Бачив би ти зараз своє обличчя, друже. Ти ніби банші побачив.

– Що відбувається, Ріку? Що це за безглузді жарти?

– Вибач, ти маєш рацію, ти маєш рацію, – він підняв долоні в примирливому жесті. – Жарт, і справді дурний. Дозволь мені все тобі пояснити.

– Так постарайся. Ти хоч розумієш, як мені було дізнатися про твою смерть, га?! А Ханні? А маленькій Беатрікс? Що могло змусити тебе так…

– Вибач, що перебиваю, Садже, але, хоч ти й передбачуваний старий бовдур, я не можу заздалегідь прорахувати твої репліки далі, щоб продовжити цей фарс. Просто послухай мене, не перебивай. Це запис, це не дзвінок. Повідомлення ти отримав тому, що я мертвий, а «Шторм» перейшов у твою власність та ідентифікував тебе в салоні без сторонніх очей та вух.

– Вогняні орки в пеклі… – я змахнув сльози, що застилали мені очі, і проковтнув клубок у горлі.

– Так, брате, такі справи. Не знаю, що зі мною сталося. Але мені шкода залишати вас… Сподіваюся, що Ханна та Беа в порядку.

– Ні, вони не в порядку, ти розбив їм серце, Ріку.

– Садже, подбайте про них, будь ласка, добре?

Я кивнув, скоріше собі самому, ніж голограмі Ріка, що ширяла над керувальною консоллю карта. Звичайно ж я зроблю для них усе, що зможу, але ніщо не пом’якшить біль їхньої втрати, ніхто не замінить їм люблячого чоловіка та батька.

– І щодо «Шторму». Я впевнений, що ти не захочеш залишати його собі. Але я прошу тебе, не відмовляйся. Заради нашої дружби. Якщо я й хотів би бачити за штурвалом цього монстра когось, окрім себе, то це ти. Не віддавай його. Збережи на згадку про мене. Літай на ньому, ганяй на ньому, відчуй смак вітру та магію швидкості, брате. Пообіцяй мені.

– Добре, Ріку.

– Ні, так не піде. Ти не можеш відмовитись, пообіцяй мені.

– Не вгадав, – посміхнувся я, – я вже погодився. Не такий уже я і передбачуваний, га?

– Ось так краще, старий! Дякую тобі. А тепер покажи нам зі «Штормом», що ти ще не розучився тримати штурвал у руках. Відчуй цю потужність. Зроби хоча б пару кіл. І… Прощавай, Садже.

– Прощавай, Ріку.

Він простягнув мені руки у військовому привітанні, і мої долоні зімкнулися, пройшовши через голограму, що зникала.

– Прощавай, – повторив я ще раз, коли консоль відключилася.

– Ти залишиш собі цей карт? – запитала Спіріт, втілившись поруч із сидінням пілота, наче пасажир, хоча місця в салоні було рівно на одну людину.

Строга чорна сукня, каштанове волосся, коротко обрізане на знак жалоби. Жодного макіяжу. Лише сумні великі сірі очі та стиснуті у вузьку смужку напружені губи на блідому обличчі.

– Так, звичайно, я ж обіцяв йому, – я махнув рукою в бік консолі. – Рік має рацію, віддати карт було б слабкістю. Залишити його – це боляче, це потребує більше мужності.

– Ти молодець, – її рука накрила мою, але це була лише оптична ілюзія магії повітря.

– Гаразд. Подивімось, на що здатна ця штуковина.

Я клацнув кілька тумблерів, запускаючи силовий контур на прогрів гравітаційних заклинань, і салон заповнив громовий гуркіт музики.

Бам! Бам-бам-бам! Бам-бам-бам! Бам-бам-баам-баам!

– Ох... – простогнав я, почувши ці знайомі з юності вступні барабани старого хіта «Eye Of The Dragon».

А до ударних приєдналися різкі енергійні акорди скрипок та віолончелей, повторюючи ще потужніше: Бам! Бам-бам-бам! Бам-бам-бам! Бам-бам-баам-баам!