Розділ 19.

     Світ навколо здавався зупиненим. Євген стояв на межі реальності, де кожен звук, кожен рух, кожна думка мали власну, відокремлену від усього есенцію. Він був тут, у своїй кімнаті, але його свідомість виринула на поверхню іншого виміру — місця, де час і простір перепліталися, створюючи мозаїку емоцій та спогадів.

   У цьому просторі він бачив Карину. Не реальну, але втілення її сутності, переплетене з його сприйняттям і почуттями. Вона танцювала, вільна від усіх обмежень, у космосі його думок. Її рухи були м'якими та виразними, вони розповідали історію, яку слова не могли передати.

- Чоррт, -  проричав про себе Євген. - Вона просто космос, як гарно танцювала ! , думав про себе Євген. Його думки відлетучувалися туди, до поглядів, жест ів, та всього того, що манило його серце до неї. До тієї маленької, такої бісячої, але такої справжньої - Кері! Євген відчував, як в цьому просторі зникає відстань між ними. Всі непорозуміння, всі образи розсіялися, немов вони ніколи не існували. Він міг чути її дихання, відчувати її присутність, і в той же час вона була недосяжною.

   Зрештою, музика у його серці змінила ритм. Вона стала закликом до дії, гімном до відваги змінити реальність, а не лише відображення у фантазіях. Він відкрив очі, а простір навколо нього знову набув конкретних обрисів його кімнати. Серце Євгена було переповнене рішучістю. Він знав, що йому потрібно зробити. Він має створити нову мелодію для них обох, мелодію, в якій будуть гармонія та розуміння, замість минулих дисонансів. 

      Чоловік поглянув на годинник, на якому було за шосту вечора. Він вже добряче запізнювався на тренування із боксу. Мелодія дзвінка, ще більше приземлила Євгена у реальність, у яку він не хотів повертатися, але обствини змушували. На екрані заблокованого телефону вісвітилося "Макс". Чоловік підняв слухавку, паралельно одягаючись на тренування. 

Євген: Алло?

Максим: Йо, Євгене, це я, Макс. Як там у тебе? Все чіл?

Євген: Привіт, Макс. Ну, як сказати... Тримаюся. А що у тебе?

Максим: О, знаєш, як завжди, кручусь. Слухай, потрібно твою банківську мудрість. Є пара питань по кредиту. Ти зараз як, можеш трохи проконсультувати?

Євген: Звісно, кидай питання. Тільки швидко, бо я вже на вихід кручу, спізнююся на тренування.

Максим: Добре, отже, якщо я візьму кредит під такий-то відсоток, що краще: розтягнути на довший термін чи переплачувати менше, але швидше закрити?

Євген: Залежить від твоїх фінансових планів. Якщо можеш дозволити собі більші виплати зараз, то закривай швидше, зекономиш на відсотках. А якщо не хочеш затягувати бюджет, бери довший термін.

Максим: Зрозумів, дякую, брате. Ага, і ще штука. Вихідними буде день народження у Дениса, пам'ятаєш його, так?

Євген: Денис? Та, пам'ятаю. Ми ж давно не спілкувались...

Максим: Так-так, але він питав про тебе. Сказав, буде радий тебе бачити. Давай забудь старі образи, треба рухатись далі. Це буде круто, багато старих друзів буде.

Євген: Хм... Не знаю, Макс. Подумаю ще. В принципі, треба відволіктися, але...

Максим: Бро, ти ж знаєш, треба трохи розслабитись, змінити обстановку. Давай, не будь таким закритим. Плюс, можна буде підкачатися на денсфлорі, еге ж?

Євген: Гаразд, гаразд, подумаю. Дякую за інфу. А зараз справді мусю бігти.

Максим: Окей, не хвилюйся. Дай знати, як вирішиш. Лови п'ять!

Євген: Окей, п'ять. Побачимось, Макс. 

Чоловік поклав слухавку та вже через пів години був на тренуванні.

      Євген поклав слухавку та, зібравши свої думки і відчуття, через пів години вже був у залі. Тренувальний зал, де він віддавався фізичним вправам, був йому добре знайомий — місце, наповнене ехом минулих днів, де кожен куток зберігав частинки його життя. Старі, зношені мати, піт, що просочував повітря, металевий дзвін штанг і ляскіт канатів створювали відчуття знайомості і безпеки.

          Він часто приїжджав сюди з братом у дитинстві, коли все здавалося простішим, і тренування були лише грою. Зараз же це місце стало для Євгена притулком від світу, де він міг відпустити свої тривоги та страхи.

            Чоловік підійшов до груші, зітхнув глибоко і почав тренування. З кожним ударом він випускав накопичену напругу, дозволяючи своїм емоціям вирватися назовні, трансформуючись у фізичну силу. Перший удар — він видихнув, в думках знову бачачи обличчя Дениса, відчуваючи старі рани, що не загоїлися. Другий удар був адресований Олександру та Кері, його ревнощі та біль, які вирвалися назовні з дикою силою.

              Обличчя Євгена змінювалося — від напруженого та зосередженого до сповненого болю та гніву, кожен спогад відбивався на його рисах. Третій удар був найсильнішим — він віддав його собі, своїм розчаруванням та внутрішнім боротьбам. Тренер, спостерігаючи за його завзятістю, підійшов заспокоюючи: "Ну ти і лев! Тихше, Євгене. Розумію, тиждень видався напруженим, але залиш живу грушу," — він пожартував, погладивши Євгена по плечу.

             Євген вимушено посміхнувся, випив ковток води та знову повернувся до тренування. Він продовжував бити, кожен удар містив частинку його душі, кожен допомагав зменшити тягар, що він ніс у собі. Він бив, доки останні сили не полишили його, доки не відчув, що тягар став трохи легшим, а душа — чистішою.