Розділ 14.

Коли Євген відійшов, вони обидва дихали важко, але їхні очі були повні почуттів.

-  Євгене, я... це все не правильно. Я не можу,  - збентежена тим, що тільки но відбулося, подивилась та відійшла від Євгена. 

- Карино, що ти маєш на увазі? Я щирий у своїх почуттях.- мовив він із шоком на обличчі, але все ж зберігав спокій. 

      Карина відійшла на крок, збентежена та розгублена. Вона відчувала безпорадність, ніби хвиля емоцій відібрала у неї можливість дихати. Її погляд був загубленим, очі металися намагаючись знайти повітря, якого безмежно зараз не вистачало. Зібравшись із думками та закривши очі вона мовила далі:

-  Я знаю, Євгене, але минуле... Воно не дає мені спокою. Старі образи все ще болять. - вона тяжко видихнула, - Ти дійсно важливий для мене, але ....- Вона не змогла висловитися до кінця, обіймаючи себе чи то від холоду, чи то від безпорадності в якій вона опинилася. Навіть не глянувши на чоловіка, вона збиралася піти геть, але в ту ж мить, Євген м'яко схопив її за руку :

- Почекай, будь ласка,  - схоже він не хотів так просто прощатися знову із дівчиною, тому обережно тримаючи за руку обернув її до себе і міцно притиснув до себе, -   Вибач, це перше, що я мав сказати, як тільки ми зустрілися. Я ніколи не хотів, щоб ти страждала. 

- Євгене, це все дуже гарно звучить, але... я хочу бачити дії, а не слова. Це мої умови. - її голос зрадницьки почав тремтіти, хоч як би вона не хотіла цього. 

- Я розумію. І я готовий довести тобі все, що потрібно. Я зроблю все, щоб ти почувала себе безпечно і щасливо, - Євген тримаючи в своїх обіймах дівчину,  глянув на Карину своїми темними очима, які були наче дві вуглинки сповнені рішучості в своїх словах та намірах.

- Я втомилася завжди втрачати тебе, сумувати за тобою, думати про тебе як про щось недосяжне. Але зараз ти тут, можливо егоїстично,але  мені добре. Я просто боюся, що це лише мить...  -  вона стояла зажата в його обійми уткнувшись носом від холоду. 

-  Моя краплинко, я завжди буду тебе захищати. Ти не втратиш мене, я обіцяю. Ми разом перетворимо цю мить у вічність.

- Чому краплинка? — її тон був тихим та  грайливим, а в очах з'явилося злегка вугальрний блиск.

- Тому що ти зараз, напевно, така мокра, що боюся... Я не в змозі втриматися вдруге. І я не кажу про тільки тіло.

- Євгене, я не розумію, ...- Євген притулив свій палець до дівчини губ та тихо мовив на вушко:

- Тише, мовчи..., - він повернув дівчину спиною до себе даючи роздивитися краще увесь спокій природи, який оточував їх. Він обійняв Карину ззаду, ніби боявся, що в одну мить вона втече від неї. Тепло дихання та запах одеколону Євгена заспокоївало її, намагаючись сказати щось більше. Це була саме та мить, коли слова були зайвими, погляди роздирали серце, дотики пьянили до себе, намагаючись втримати саме ту мить, що і так висіла в повітрі наче невидима павутинка міцно тримаючись за край.  

    Карина відчула, як Євген обертає її до річки, яка майоріла під зоряним небом. Відображення місяця танцювало на легкому хвильовому руху води, створюючи магічне відчуття. Зоряне небо здавалося безкінечним, м'яке сяйво зірок наче покликало їх до світу тиші та спокою. Дівчина відчула, як напруга з її тіла поступово відпускає, замінюючись теплом і легкістю. 

- Це так красиво, Євгене... - порушила тишу мовчання дівчина. Чоловічі обійми ззаду були  міцними і теплими. Він ніби захищав її від усього світу, від кожної тривоги, яка могла виникнути. Її серце билося в унісон з його, і Карина відчула, як кожен вдих і видих синхронізувалися між ними. Євген поклав свою голову дівчині на плече і тихо та ніжно додав:

-  Дивись на ці зірки, Кері. Вони ніби маленькі світили, які ведуть нас через темряву. Я хочу бути твоєю зіркою, твоїм світлом у темряві. -  дівчина дивилася на зоряне небо разом із Євгеном.  Карина відчула, як у її грудях зароджується тепло. Дівчина зігрівала свої долоні на Євгенових руках, що обіймали її, і тихо прошепотіла, піднімаючи погляд до зоряного неба:

- Євгене, зірки чарівні, але мені більше подобається місяць. Без нього зорі б не мали ніякого сенсу. Він дає їм контекст, глибину...-  Євген повернув її до себе і легенько торкнувся пальцем її носика.

-  А ти мій місяць, Кері. Ти та, хто надає сенсу всьому моєму світу. Я це усвідомив давно,  - чоловік усміхнувся, ніжно гладячи дівчину по її шовковистому довгому волоссю. Карина засміялась, її очі сяяли від щастя. Вона подивилась на Євгена, і її погляд світився м'якістю та ніжністю.

- Женю, у тебе дуже гарні очі. Вони як магніт...- Євген пильно подивився в очі Карині та ніжно поцілував її у лобик обіймаючи за талію:

-  Це тому, що твоє світло місяця відбивається в них. Без тебе вони б не були такими гарними.

- Я так сумувала за тобою, Євгене... 

-  І я за тобою, дівчинко моя. Кожного разу, коли хмари туги насідали на моє серце, я завжди включав твій плейлист. Той, що ти щонеділі оновлюєш. - додав далі Євген сміючись, - Ти знаєш, твої музичні смаки такі різні, наче палітра художника, - Карина сміялась, дивлячись на нього з ніжністю та любов'ю.

- Який настрій, така й музика. Музика – це мова моїх емоцій, Євгене. І добре, що ти розумієш цю мову.

   Їхній сміх злився з нічною тишею, створюючи незабутній момент близькості та зрозуміння, під зоряним небом, яке світило для них обох. Вони стояли, занурені у мирний пейзаж природи, відчуваючи один одного, відчуваючи кожен момент. І в цю мить здавалося, що час зупинився, дозволяючи їм насолодитися безмежною красою ночі, під ковдрою зірок, яка обіймала їх.