Ранок в Івано-Франківську почався з тихого стукоту дощових крапель, що зривалися з підвіконня.
Нічна злива залишила після себе мокрі тротуари, калюжі та особливу осінню прохолоду. Проте хмари вже поступово розходилися, пропускаючи перші сонячні промені.
Карина сиділа біля вікна готельного номера, загорнувшись у теплий светр. Перед нею стояла чашка кави, яка давно встигла охолонути.
Дівчина дивилася на вулицю, де перехожі поспішали у своїх справах, переступаючи через калюжі.
Учорашній вечір залишив після себе дивне відчуття.
Їй досі здавалося, що вона бачила Євгена.
Та сама постава, знайомі рухи, темне пальто…
Але чи міг він справді опинитися в Івано-Франківську?
Карина похитала головою.
Невже навіть за сотні кілометрів від дому вона продовжувала шукати його серед незнайомих людей?
— Кері! Ти тільки подивися, що я принесла!
Двері відчинилися, і до кімнати увійшла Вікторія з двома паперовими стаканчиками та невеликою коробкою.
— Віко, ти де була?
— На полюванні!
Карина здивовано поглянула на подругу.
— На якому ще полюванні?
— На найсмачніші тістечка в Івано-Франківську!
Віка урочисто поставила коробку на стіл.
— Прошу любити й шанувати!
Карина не стримала усмішки.
— Ти зранку вже встигла знайти кондитерську?
— А ти думала, я просто так о сьомій прокинулася?
— Знаючи тебе, я взагалі здивована, що ти прокинулася раніше за мене.
— От! Жодної вдячності!
Вікторія відкрила коробку.
Усередині лежали невеликі тістечка з ніжним кремом і ягідною начинкою.
— Ну як? — запитала вона.
— Виглядають чудово.
— А я що казала?
Подруга підсунула до неї коробку.
— Давай снідати. Бо ти сидиш із таким виглядом, ніби збираєшся написати наукову роботу про власні переживання.
Карина розсміялася.
— Можливо, я саме цим і займалася.
— Тоді оголошую перерву!
За кілька хвилин дівчата вже сиділи за маленьким столиком біля вікна.
Вікторія захоплено розповідала про кондитерську, яку випадково знайшла дорогою, а Карина уважно слухала, час від часу сміючись із її перебільшених описів.
— Віко, ти так розповідаєш про ці тістечка, ніби це восьме диво світу!
— А може, так і є!
— Тоді потрібно обов'язково внести їх до туристичного путівника.
— Я вже готова написати відгук!
Карина відкусила шматочок десерту.
— М-м-м… Слухай, а справді смачно.
Віка переможно підняла руку.
— Я знала!
Обидві засміялися.
За вікном ставало світліше.
Карина зробила ковток кави й поглянула на телефон.
Жодних важливих повідомлень.
Вікторія помітила її погляд.
— Знову думаєш про вчорашнє?
Дівчина зітхнула.
— Трохи.
— Про чоловіка біля вітрини?
Карина кивнула.
— Мені досі здається, що це був він.
Віка відклала ложечку.
— Можливо, і був. Ми ж не можемо знати напевно.
— Просто це такий дивний збіг.
— Так. Але ти ж не збираєшся тепер обшукувати все місто?
Карина засміялася.
— Звичайно, ні!
— От і чудово.
Подруга хитро всміхнулася.
— Бо я вже склала нам план на сьогодні.
— О, ні…
— О, так!
— Віко, тільки не кажи, що ми знову пройдемо п'ятнадцять кілометрів!
— Ні. Сьогодні культурна програма.
Карина зацікавлено підвела голову.
— Яка саме?
— А ось це вже ти мені скажеш.
Вікторія простягнула їй телефон із картою міста.
Дівчина кілька секунд розглядала екран.
А потім широко всміхнулася.
— Давай підемо до краєзнавчого музею!
— Я так і знала!
— Що?
— Що ти обереш саме музей.
Карина розсміялася.
— А що поганого?
— Нічого. Просто я вже морально готуюся до твоєї екскурсії.
— От і правильно!
Після сніданку вони швидко зібралися.
Карина вдягнула джинси, світлий светр і тепле пальто. Довге руде волосся залишила розпущеним, лише заколола кілька пасом біля обличчя.
Вікторія тим часом намагалася знайти свій телефон.
— Кері, ти його не бачила?
— Він у тебе в руці.
Подруга поглянула на долоню.
— Точно.
Карина розсміялася.
— Слухай, я починаю хвилюватися за тебе.
— Не треба. Я просто дуже творча людина.
— Звичайно.
Перед виходом Карина підійшла до столика, де стояла маленька пеперомія, яку вони купили напередодні.
Вона обережно торкнулася одного з блискучих листочків.
— Ну що, залишаємо тебе охороняти номер?
Вікторія озирнулася.
— Кері, ти знову розмовляєш із рослиною?
— А що?
— Нічого. Просто цікаво, коли вона почне відповідати.
— Коли ти перестанеш мене дражнити!
Обидві засміялися й вийшли з номера.
Івано-Франківськ після дощу здавався особливо затишним.
На бруківці ще залишалися невеликі калюжі, у яких відбивалися старовинні фасади, а осіннє листя липло до підошов перехожих.
Дівчата неспішно йшли історичним центром.
Коли попереду з'явилася знайома будівля Ратуші, Карина мимоволі прискорила крок.
— Віко, дивися!
— Що?
— Ми знову тут!
Подруга підняла голову.
— Кері, ми ж учора біля неї фотографувалися.
— І що?
— Нічого. Просто ти радієш так, ніби бачиш її вперше.
Карина усміхнулася.
— Тому що сьогодні ми побачимо її зсередини.
Вікторія похитала головою.
— Ти невиправна.
— Зате зі мною ніколи не буває нудно.
— Це точно!
У будівлі Ратуші розташовувався краєзнавчий музей.
Усередині було тихо. Відвідувачі неквапливо переходили між залами, розглядаючи експонати й читаючи інформаційні матеріали.
Карина одразу пожвавішала.
— Віко, ходімо спочатку до історичного відділу.
— Навіть не сумнівалася, що ти це запропонуєш.
Вони переходили від однієї експозиції до іншої.
Карина уважно розглядала старі фотографії, документи, предмети побуту та матеріали, що розповідали про минуле Прикарпаття.