За межею щастя

Розділ 10.

Ранковий потяг повільно долав останні кілометри до Івано-Франківська.

За вікном змінювалися краєвиди: невеликі села, поля, вкриті ранковою імлою, жовтогарячі дерева та пагорби, що поступово з'являлися на горизонті.

Євген сидів біля вікна, тримаючи в руках телефон. Час від часу він переглядав робочі повідомлення, відповідав на листи й поглядав на годинник.

Навпроти нього Максим намагався вмоститися зручніше.

— Жене, ти взагалі вмієш відпочивати?

Євген підвів очі.

— А що?

— Ми вже кілька годин їдемо, а ти від телефона майже не відриваєшся.

— Робота.

— Я так і знав!

Максим демонстративно закотив очі.

— Ти хоч розумієш, що ми їдемо відпочивати?

— Наскільки пам'ятаю, у тебе тут ще й ділова зустріч.

— Так, але це завтра. А сьогодні ми можемо спокійно провести час.

Євген усміхнувся.

— І що ти пропонуєш?

— Для початку відкласти телефон.

— Щось іще?

— Подивитися у вікно.

Чоловік повільно повернув голову до скла.

— Подивився.

— Жене!

— Що?

— Ти нестерпний!

Євген розсміявся й нарешті поклав телефон на столик.

— Добре, переконав.

Максим задоволено відкинувся на спинку сидіння.

— От і чудово. А тепер можу офіційно сказати: ласкаво просимо до моїх улюблених країв!

— Ми ще не приїхали.

— Дрібниці!

За вікном промайнуло невелике село.

Євген уважніше придивився до краєвиду.

— Гарно тут.

— А я тобі що казав?

— Тільки не починай вихвалятися.

— Уже пізно, друже. Я можу годинами розповідати про Івано-Франківськ.

— Ось цього я й боявся.

Максим засміявся.

— Нічого. Сьогодні ти все побачиш на власні очі.

Коли потяг прибув до Івано-Франківська, чоловіки забрали речі й вийшли на перон.

Після теплого вагона прохолодне осіннє повітря здалося особливо свіжим.

Євген поправив комір пальта й озирнувся.

Повз них поспішали пасажири з валізами, хтось зустрічав родичів, хтось розмовляв телефоном. Звідусіль долинав звичний вокзальний гамір.

— Ну що, як перші враження? — запитав Максим.

— Поки що бачу вокзал і людей.

— Господи, як же з тобою важко!

Євген усміхнувся.

— А ти хотів, щоб я одразу почав захоплюватися?

— Було б непогано.

Вони рушили до виходу.

Євген на мить зупинився, розглядаючи старовинний фасад вокзалу.

— А будівля справді гарна.

Максим задоволено кивнув.

— О! Нарешті!

— Не перебільшуй.

— Ні, я запам'ятаю цей момент. Євген Книжник визнав, що йому щось подобається!

— Максе…

— Мовчу, мовчу!

Чоловіки розсміялися.

За кілька хвилин вони вже їхали містом.

Євген дивився у вікно автомобіля, спостерігаючи, як сучасні будинки змінюються старішими кварталами, а широкі вулиці поступаються тихішим.

— До речі, — заговорив Максим, — ми зараз не до готелю.

— А куди?

— До моїх родичів.

Євген повернув голову.

— Ти ж казав, що ми можемо зупинитися в готелі.

— Можемо. Але моя тітка Леся дізналася, що я приїжджаю, і категорично заборонила навіть думати про це.

— Категорично?

— Ти її ще не знаєш.

Максим усміхнувся.

— Якщо вона вирішила, що гості залишаються в неї, сперечатися марно.

— Звучить небезпечно.

— Особливо для твого апетиту.

Євген засміявся.

— Чому?

— Побачиш.

Будинок стояв на тихій вулиці, трохи осторонь від міського гамору.

Це була стара двоповерхова споруда зі світлими стінами, дерев'яним ґанком і невеликим садом.

Уздовж огорожі росли кущі, а під яблунями лежало опале листя. Біля хвіртки стояли два великі вазони з осінніми квітами.

Максим зупинився перед воротами.

— Ну ось. Приїхали.

Євген озирнувся.

— Гарне місце.

— А я тобі що казав?

— Максе, ти за сьогодні вже втретє це повторюєш.

— І повторю ще разів десять!

Друг натиснув на дзвінок.

За кілька секунд із будинку почувся жіночий голос:

— Іду! Іду! Хто там уже?

Максим широко всміхнувся.

— Зараз почнеться.

Хвіртка відчинилася.

На порозі з'явилася невисока жінка зі світлим коротким волоссям і яскравими блакитними очима.

Побачивши Максима, вона радісно вигукнула:

— Максимчику!

— Тітко Лесю!

Жінка міцно обійняла племінника.

— Нарешті! А я вже думала, ти до нас дорогу забув!

— Та ну, тітко!

— Не «та ну», а правду кажу! Коли ти востаннє приїжджав?

— Недавно.

— Ага. Минулого року!

Євген не стримав усмішки.

Максим помітив це й похитав головою.

— От бачиш, Жене? Я ж попереджав.

Тітка Леся перевела погляд на гостя.

— А це, мабуть, Євген?

— Так. Мій друг.

Чоловік привітно усміхнувся й простягнув руку.

— Добрий день. Дуже приємно познайомитися.

— Ой, та яке там руку! Проходьте, не стійте на холоді!

Жінка привітно торкнулася його плеча.

— Максим стільки про вас розповідав!

Євген здивовано поглянув на друга.

— Справді?

Максим одразу насторожився.

— Тітко Лесю, тільки не починай!

— А що я такого сказала?

— Я знаю, як це буває!

Жінка розсміялася.

— Ну все, хлопці, досить розмов. Ходімо до хати!

У передпокої їх зустрів високий сивуватий чоловік.

На відміну від дружини, він не поспішав із розмовами. Лише тепло всміхнувся й простягнув руку Максимові.

— Приїхав, мандрівнику?

— Приїхав, дядьку Матвію.

Вони міцно потиснули один одному руки.

— А це Євген, мій друг.

— Дуже приємно, — промовив чоловік.

— Навзаєм.

Дядько Матвій узяв одну з валіз.

— Проходьте. З дороги, мабуть, зголодніли.

— Я ще зранку не встиг нормально поснідати, — зізнався Максим.

Із кухні негайно долинув голос тітки Лесі:

— От бачиш! А я що казала? Треба дітей нагодувати!

Максим зітхнув.

— Тітко, мені вже давно не шістнадцять!

— Для мене завжди будеш дитиною!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше