За вікном змінювалися краєвиди: невеликі села, поля, вкриті ранковою імлою, жовтогарячі дерева та пагорби, що поступово з'являлися на горизонті.
Євген сидів біля вікна, тримаючи в руках телефон. Час від часу він переглядав робочі повідомлення, відповідав на листи й поглядав на годинник.
Навпроти нього Максим намагався вмоститися зручніше.
— Жене, ти взагалі вмієш відпочивати?
Євген підвів очі.
— А що?
— Ми вже кілька годин їдемо, а ти від телефона майже не відриваєшся.
— Робота.
— Я так і знав!
Максим демонстративно закотив очі.
— Ти хоч розумієш, що ми їдемо відпочивати?
— Наскільки пам'ятаю, у тебе тут ще й ділова зустріч.
— Так, але це завтра. А сьогодні ми можемо спокійно провести час.
Євген усміхнувся.
— І що ти пропонуєш?
— Для початку відкласти телефон.
— Щось іще?
— Подивитися у вікно.
Чоловік повільно повернув голову до скла.
— Подивився.
— Жене!
— Що?
— Ти нестерпний!
Євген розсміявся й нарешті поклав телефон на столик.
— Добре, переконав.
Максим задоволено відкинувся на спинку сидіння.
— От і чудово. А тепер можу офіційно сказати: ласкаво просимо до моїх улюблених країв!
— Ми ще не приїхали.
— Дрібниці!
За вікном промайнуло невелике село.
Євген уважніше придивився до краєвиду.
— Гарно тут.
— А я тобі що казав?
— Тільки не починай вихвалятися.
— Уже пізно, друже. Я можу годинами розповідати про Івано-Франківськ.
— Ось цього я й боявся.
Максим засміявся.
— Нічого. Сьогодні ти все побачиш на власні очі.
Коли потяг прибув до Івано-Франківська, чоловіки забрали речі й вийшли на перон.
Після теплого вагона прохолодне осіннє повітря здалося особливо свіжим.
Євген поправив комір пальта й озирнувся.
Повз них поспішали пасажири з валізами, хтось зустрічав родичів, хтось розмовляв телефоном. Звідусіль долинав звичний вокзальний гамір.
— Ну що, як перші враження? — запитав Максим.
— Поки що бачу вокзал і людей.
— Господи, як же з тобою важко!
Євген усміхнувся.
— А ти хотів, щоб я одразу почав захоплюватися?
— Було б непогано.
Вони рушили до виходу.
Євген на мить зупинився, розглядаючи старовинний фасад вокзалу.
— А будівля справді гарна.
Максим задоволено кивнув.
— О! Нарешті!
— Не перебільшуй.
— Ні, я запам'ятаю цей момент. Євген Книжник визнав, що йому щось подобається!
— Максе…
— Мовчу, мовчу!
Чоловіки розсміялися.
За кілька хвилин вони вже їхали містом.
Євген дивився у вікно автомобіля, спостерігаючи, як сучасні будинки змінюються старішими кварталами, а широкі вулиці поступаються тихішим.
— До речі, — заговорив Максим, — ми зараз не до готелю.
— А куди?
— До моїх родичів.
Євген повернув голову.
— Ти ж казав, що ми можемо зупинитися в готелі.
— Можемо. Але моя тітка Леся дізналася, що я приїжджаю, і категорично заборонила навіть думати про це.
— Категорично?
— Ти її ще не знаєш.
Максим усміхнувся.
— Якщо вона вирішила, що гості залишаються в неї, сперечатися марно.
— Звучить небезпечно.
— Особливо для твого апетиту.
Євген засміявся.
— Чому?
— Побачиш.
Будинок стояв на тихій вулиці, трохи осторонь від міського гамору.
Це була стара двоповерхова споруда зі світлими стінами, дерев'яним ґанком і невеликим садом.
Уздовж огорожі росли кущі, а під яблунями лежало опале листя. Біля хвіртки стояли два великі вазони з осінніми квітами.
Максим зупинився перед воротами.
— Ну ось. Приїхали.
Євген озирнувся.
— Гарне місце.
— А я тобі що казав?
— Максе, ти за сьогодні вже втретє це повторюєш.
— І повторю ще разів десять!
Друг натиснув на дзвінок.
За кілька секунд із будинку почувся жіночий голос:
— Іду! Іду! Хто там уже?
Максим широко всміхнувся.
— Зараз почнеться.
Хвіртка відчинилася.
На порозі з'явилася невисока жінка зі світлим коротким волоссям і яскравими блакитними очима.
Побачивши Максима, вона радісно вигукнула:
— Максимчику!
— Тітко Лесю!
Жінка міцно обійняла племінника.
— Нарешті! А я вже думала, ти до нас дорогу забув!
— Та ну, тітко!
— Не «та ну», а правду кажу! Коли ти востаннє приїжджав?
— Недавно.
— Ага. Минулого року!
Євген не стримав усмішки.
Максим помітив це й похитав головою.
— От бачиш, Жене? Я ж попереджав.
Тітка Леся перевела погляд на гостя.
— А це, мабуть, Євген?
— Так. Мій друг.
Чоловік привітно усміхнувся й простягнув руку.
— Добрий день. Дуже приємно познайомитися.
— Ой, та яке там руку! Проходьте, не стійте на холоді!
Жінка привітно торкнулася його плеча.
— Максим стільки про вас розповідав!
Євген здивовано поглянув на друга.
— Справді?
Максим одразу насторожився.
— Тітко Лесю, тільки не починай!
— А що я такого сказала?
— Я знаю, як це буває!
Жінка розсміялася.
— Ну все, хлопці, досить розмов. Ходімо до хати!
У передпокої їх зустрів високий сивуватий чоловік.
На відміну від дружини, він не поспішав із розмовами. Лише тепло всміхнувся й простягнув руку Максимові.
— Приїхав, мандрівнику?
— Приїхав, дядьку Матвію.
Вони міцно потиснули один одному руки.
— А це Євген, мій друг.
— Дуже приємно, — промовив чоловік.
— Навзаєм.
Дядько Матвій узяв одну з валіз.
— Проходьте. З дороги, мабуть, зголодніли.
— Я ще зранку не встиг нормально поснідати, — зізнався Максим.
Із кухні негайно долинув голос тітки Лесі:
— От бачиш! А я що казала? Треба дітей нагодувати!
Максим зітхнув.
— Тітко, мені вже давно не шістнадцять!
— Для мене завжди будеш дитиною!