Потяг мирно погойдувався, залишаючи позаду знайомі міста й краєвиди. За вікном змінювалися невеликі села, пожовклі поля, дерева в осінньому вбранні та будинки з червоними дахами, що час від часу визирали з-за пагорбів.
Карина сиділа біля вікна, підібгавши під себе одну ногу, і з цікавістю розглядала все навколо.
Вона любила подорожувати потягом.
Було в цьому щось особливе: легке погойдування вагона, стукіт коліс, тихі розмови пасажирів і відчуття, що кожна наступна станція наближає тебе до чогось нового.
На столику стояли два паперові стаканчики з чаєм, лежали пачка печива, зарядний пристрій і телефон Вікторії, яка вже вкотре намагалася зробити фотографію крізь віконне скло.
— Кері, ну подивися! — вигукнула подруга, повертаючи до неї екран. — Гарно вийшло?
Карина уважно поглянула на знімок.
— Віко, це ж твоє відображення!
— І що?
— А ти збиралася фотографувати краєвид!
— Зате я на фоні краєвиду. Це навіть краще!
Дівчина засміялася.
— Так, звичайно. Особливо якщо врахувати, що самого краєвиду майже не видно.
— Ну знаєш! Я тут стараюся, а вона ще й критикує!
Вікторія ображено склала губи, але вже за мить сама розсміялася.
Карина похитала головою й повернулася до вікна.
Промені осіннього сонця ковзали по верхівках дерев. Десь удалині виднілися невеликі пагорби, вкриті клаптиками лісу.
— Як же гарно, — тихо промовила вона.
— Ага. Тільки дочекайся, поки приїдемо. Тоді вже точно телефон із рук не випускатимеш.
— Це ти мені кажеш?
— Я хоча б не фотографую кожну стару будівлю!
Карина обурено повернулася.
— Перепрошую! Це називається архітектурна спадщина!
— Ось! — Віка підняла вказівний палець. — Почалося!
— Що почалося?
— Екскурсія від майбутньої вчительки історії.
— Не подобається — не слухай!
— Та я ж нічого! Просто морально готуюся.
Обидві знову засміялися.
І раптом Карина зрозуміла, що сміється щиро.
Не для того, щоб приховати втому.
Не з ввічливості.
І не тому, що потрібно переконати всіх навколо, ніби з нею все гаразд.
Їй справді було весело.
Це маленьке відкриття виявилося несподівано приємним.
— Слухай, а давай домовимося про дещо, — запропонувала Віка, відкладаючи телефон.
— Про що?
— У нас є кілька днів, щоб відпочити. Правильно?
— Правильно.
— Отже, жодних навчальних завдань, робочих дзвінків і нескінченних розмов про проблеми.
Карина примружилася.
— А історичні екскурсії?
— Це вже не проблема, а твоє природне середовище існування.
— Дуже смішно!
— Я серйозно, Кері. Хочу, щоб ми нормально відпочили.
Дівчина всміхнулася.
— Я теж.
Віка простягнула їй мізинець.
— Тоді правило номер один?
Карина театрально зітхнула.
— Ніяких проблем на відпочинку!
— Саме так!
Вони скріпили домовленість дитячим жестом і розсміялися.
За кілька хвилин Вікторія захоплено розповідала, які місця хотіла б побачити, а Карина доповнювала її плани власними побажаннями.
Обов'язково прогулятися історичним центром.
Знайти затишну кав'ярню.
Відвідати Ратушу.
Побачити міське озеро.
І, звичайно, зробити якомога більше фотографій.
— Тільки давай без екскурсій о сьомій ранку, — попередила Карина.
— А я якраз хотіла запропонувати прокидатися о шостій!
— Віко!
— Що?
— Я приїхала відпочивати, а не проходити військову підготовку!
Вікторія розсміялася.
— Добре, домовилися. До восьмої не чіпатиму.
— До дев'ятої.
— До восьмої тридцять.
— Ти ще й торгуєшся?
— Звичайно!
— Добре. Але сніданок за тобою.
— Оце вже шантаж!
Карина задоволено всміхнулася й потягнулася до свого чаю.
Саме такої подорожі їй і хотілося.
Без поспіху.
Без зайвих переживань.
І поруч із людиною, яка вміла зробити навіть звичайну дорогу маленькою пригодою.
Телефон коротко завібрував.
Карина машинально поглянула на екран.
Звичайне сповіщення.
Нічого важливого.
Проте вона все одно відкрила повідомлення й на мить затрималася в списку контактів.
Соня.
Уже тиждень вони не розмовляли.
Після тієї ранкової сварки подруга зібрала частину речей і вирішила тимчасово пожити в родички.
Вікторія згодом дізналася, що із Сонею все добре.
Але Карині вона не телефонувала.
Не писала.
І сама дівчина теж не наважувалася зробити перший крок.
Її досі ображали почуті слова.
Водночас вона розуміла, що під час сварки також сказала зайве.
«Можливо, потрібно було просто вислухати її до кінця…»
— Кері?
Карина підвела очі.
Віка уважно спостерігала за нею.
— Ти знову про Соню?
Дівчина невесело всміхнулася.
— Це так помітно?
— Трохи.
Карина відклала телефон.
— Я просто думаю, чи правильно ми зробили, що так усе залишили.
— Ви обидві були засмучені.
— Знаю.
— Із нею все добре. Вона написала мені, коли я запитала.
Карина кивнула.
— Я пам'ятаю.
Кілька секунд дівчата мовчали.
— Мені не хочеться втрачати нашу дружбу, — нарешті промовила Карина.
— Тоді, можливо, після повернення ти з нею поговориш.
— Можливо.
Вона поглянула на екран телефона.
— Просто я ще не знаю, що сказати.
— Не обов'язково зараз знаходити потрібні слова.
Карина вдячно всміхнулася.
— Віко, а хто щойно встановив правило не говорити про проблеми?
Подруга кліпнула очима.
— Ой…
— Отож!
— Ну все! Це було останнє порушення!
— Я запам'ятала!
Вікторія підняла руки, визнаючи поразку.
— Добре, пані сувора суддя. Більше не буду!
Карина засміялася.
За мить телефон знову опинився в сумці.
Розмова із Сонею нікуди не зникла з її майбутнього.
Але зараз їй хотілося просто дивитися у вікно й чекати на прибуття.