За межею щастя

Розділ 8.

У кабінеті було тихо.

Лише настінний годинник відраховував останні хвилини робочого дня, а за великим вікном повільно сутеніло.

Євген сидів за столом, переглядаючи документи. Час від часу він робив якісь позначки, відповідав на повідомлення й повертався до ноутбука.

Проте сьогодні робота просувалася значно повільніше, ніж зазвичай.

Чоловік невдоволено зітхнув, закрив папку й відкинувся на спинку крісла.

На столі завібрував телефон.

Євген поглянув на екран.

Соня.

«Привіт! Дякую за вчорашній вечір. Мені було дуже приємно »

Він усміхнувся й відклав телефон.

Учорашня зустріч справді минула непогано.

Соня виявилася веселою, відкритою дівчиною, з якою легко було підтримувати розмову. Вона багато жартувала, охоче розповідала про себе й зовсім не соромилася ставити запитання.

Знайомство з нею не вимагало особливих зусиль.

І все ж дещо не давало чоловікові спокою.

Учора під час побачення Соні зателефонувала подруга.

Євген не збирався дослухатися до їхньої розмови, але одне ім'я мимоволі привернуло його увагу.

Кері.

Він добре пам'ятав, як Соня звернулася до співрозмовниці.

Не так уже й багато людей користувалися цим прізвиськом.

Чоловік узяв телефон і ще раз подивився на повідомлення.

За кілька секунд відклав його.

Саме тоді двері кабінету відчинилися.

— Ого! А ти ще тут?

На порозі стояв Максим.

— Як бачиш, — сухо відповів Євген.

— А я думав, ти вже давно вдома.

— Не всі мають стільки вільного часу, як ти.

Максим розсміявся.

— О, почалося! Я до нього, можна сказати, із добрими намірами, а він уже бурчить!

Він зайшов до кабінету й без зайвих церемоній опустився в крісло навпроти.

— Ну що, як справи?

— Нормально.

— Дуже змістовно.

Євген усміхнувся.

— А що ти хотів почути?

— Наприклад, чому ти сьогодні такий похмурий?

— Втомився.

— Жене, я тебе знаю не перший рік. Не починай.

Чоловік похитав головою.

— Тобі обов'язково треба все знати?

— Звичайно. Я ж твій друг!

Максим широко всміхнувся.

— До речі, як там Карина?

Євген підвів очі.

— А що Карина?

— Ти ж казав, що зустрів її.

— Зустрів.

— І?

— І нічого.

Максим примружився.

— Зважаючи на твій настрій, не зовсім нічого.

Євген відсунув документи.

— Ми посварилися.

— Ого. Це вже цікавіше!

— Для тебе, можливо.

— А для тебе?

Чоловік кілька секунд мовчав.

— Не дуже.

Максим уважно подивився на приятеля.

— Що сталося?

— Зустрілися випадково в магазині. Я привітався, хотів поговорити, а вона почала вдавати, що не знає мене.

— І що ти зробив?

— Спробував пожартувати.

Максим засміявся.

— Знаючи твої жарти, уже співчуваю дівчині.

Євген невдоволено поглянув на нього.

— Дуже смішно.

— А я серйозно! Ну, продовжуй.

Чоловік зітхнув.

— Коротше, розмова не склалася.

— Настільки?

— Вона сказала, що я був її помилкою.

Усмішка зникла з Максимового обличчя.

— Ого…

— Саме так.

— І ти що?

— А що я мав зробити?

— Не знаю. Я ж там не був.

Євген підвівся й підійшов до вікна.

— Вона попросила залишити її в спокої.

— І ти залишив?

Чоловік помовчав.

— Зрештою, так.

Максим насторожився.

— Що означає «зрештою»?

— Спочатку я спробував її зупинити.

— Як саме?

— Узяв за руку.

— Жене…

Євген обернувся.

— Знаю. Не треба.

— Тоді чого ти дивуєшся, що вона розсердилася?

— Я вже зрозумів, що не варто було цього робити.

Максим відкинувся на спинку крісла.

— Слухай, а ти взагалі чого від неї хотів?

— Просто поговорити.

— Про що?

Євген знизав плечима.

— Не знаю. Ми ж давно не бачилися.

— Ось у цьому й проблема.

— У чому?

— Ти навіть сам не знаєш, навіщо почав ту розмову.

Чоловік невдоволено всміхнувся.

— Максе, ти сьогодні вирішив стати психологом?

— Ні. Просто іноді корисно почути щось, окрім власної думки.

Максим трохи нахилився вперед.

— Скажи мені чесно, Жене. Тебе зачепило те, що вона назвала тебе помилкою?

Євген не відповів відразу.

— Неприємно було, — нарешті визнав він.

— А чому?

— Ти зараз кожне моє слово аналізуватимеш?

— Якщо доведеться!

Чоловіки коротко засміялися.

Потім Максим посерйознішав.

— Жене, ти ж сам колись сказав їй, що не хочеш стосунків.

— Так.

— Вона це прийняла?

— Не зовсім.

— А ти очікував, що після цього вона й далі радітиме кожній вашій зустрічі?

Євген насупився.

— Я не очікував нічого особливого.

— Тоді чого тебе так зачепила її реакція?

Чоловік повільно сів у крісло.

— Не знаю, Максе.

Друг уважно подивився на нього.

— От і розберися.

Євген невдоволено похитав головою.

— Легко сказати.

— А я й не казав, що буде легко.

На кілька секунд запала тиша.

— Вона дуже змінилася, — раптом промовив Євген.

— Карина?

— Так.

— У якому сенсі?

— Стала впевненішою. Різкішою.

Максим усміхнувся.

— Може, просто подорослішала?

Євген задумливо кивнув.

— Можливо.

— А ти, виходить, досі бачиш у ній ту дівчину, з якою познайомився кілька років тому.

Чоловік поглянув на друга.

— Можливо, і так.

— І взагалі, Жене, — продовжив Максим, — скажи мені чесно, що ти в ній знайшов?

Євген підняв брови.

— У якому сенсі?

— Ну, у Карині. Що такого особливого?

— А чому тебе це цікавить?

— Бо я не розумію.

Максим знизав плечима.

— Тобі тридцять шість. Їй двадцять чотири. Дванадцять років різниці. Ви ж зовсім із різних поколінь.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую. Просто мені здається, тобі потрібна більш серйозна жінка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше