Розділ 7.

.    Того ранку, коли Карина прокинулася, її серце було важке, наче залізо. Вона лежала в ліжку, зіщулившись під теплою ковдрою, але жоден плед не міг зігріти холод, що сковував її зсередини. Її думки крутилися навколо Євгена, їхнього минулого, слова, які він сказав, і зраду, яку вона відчула. Це було наче ножі, що крутяться у її серці. Вона лежала, дивлячись на стелю, і кожна думка була ніби хвиля, що заливала її з головою. Сльози невпинно скотилися по її щоках, залишаючи мокрі сліди на подушці. Вона відчувала себе розбитою, наче скло, що впало на тверду підлогу. Її душа була сповнена болю та відчаю, а серце – туги та розпачу.

      Кожне спогад про Євгена проколювало її, наче голка. Вона згадувала їхні моменти разом, його сміх та обіцянки. Тепер все це здавалося їй далеким і недосяжним, мов стара фотографія, що зблідла з часом. Її довіра була зруйнована, а серце – розтрощене на дрібні шматочки. Дівчина  відчувала себе втраченою та самотньою, навіть у присутності своєї кращої подруги Соні. Вона боялася розповісти про свої почуття, бо це здавалося занадто важким тягарем. Це було наче відкривати стару рану, кровоточиву і болісну. Але вона знала, що мусить це зробити, щоб рухатися далі. Карина відчувала себе розірваною між минулим та майбутнім, між болем та надією на зцілення. Кожен подих був ніби нагадуванням про її розбите серце, а кожен крок – пробудженням від кошмару, який, здавалося, ніколи не закінчиться. Не закінчаться поки вона буде памятати, сподіватися та носити цей тягар надії та сподівань із собою. Але усвідомлення того, що це все марно приводили її до тями. 

"Я повинна розповісти про нього Соні, поки від нього не стало боляче ще одній ніжній душі, яка можливо не заслуговує на таку участь". Карина зібралася з думками та через силу наважилася встати із ліжка. Веселий сміх вже роздавався із кухні. Схоже дівчатка вже прокинулися. 

         Я наважилася розповісти Соні про Євгена, але з тривогою думала про те, як вона відреагує. Я знала, що це буде непросто, але їй треба знати правду. Тож після мирного та смачного сніданку Карина зібрала всю свою волю у кулак і почала перша розмову. Хоча дуже не хотіла цієї розмови. Адже розуміла, якщо все ж дівчина встигла в нього закохатися, їй прийдеться важко сприйняти правду.

     - Соню, мені потрібно з тобою поговорити про Євгена. Є дещо, що ти маєш знати...- я майже в півголосу проказала його імя. В серці наче щось ожило, але я продовжила. 
       Вона дивилася на мене занепокоєно, але вислухала до кінця. Я розповіла про все, що пережила з Євгеном, про його зраду і біль, який він мені завдав. Соня слухала мене, її обличчя виражало співчуття та шок.

- Я не знала, Кері...- тільки і мовила. 

- Тепер знаєш, знаю що можливо тобі потрібен час аби все обдумати, але все ж якщо ти вирішиш і далі будувати з ним стосунки, будь обережною, добре? - з надією що дівчина мене почує та з хвилюванням промовила я.

   Але Соня перевершила всі мої очікування, адже холодним тоном, якого я ніколи не чула від неї промовила до мене дивлячись мені прямо у вічі, наче хотіла зазирнутьи у самі потаємні куточки мого серця, свідомості:

 - Карино... скажи, тільки чесно, ти його досі кохаєш? - повторила Соня, її голос був настільки серйозним, що по моїй шкірі пробігли мурашки.

- Я... - вагаючись, я знайшла в собі сили дивитися їй в очі. - Я не знаю, Соню. Це складно. Є частина мене, яка все ще тримається за минуле, але...

- Але що? Ти йому пробачила? Чи ти хочеш йому пробачити? - Соня звучала все більше злісною. - Я не можу повірити, що ти ще думаєш про нього після всього, що він тобі зробив!

- Соню, ти не розумієш, це не так просто. Я не можу просто вимкнути свої почуття. - я зітхнула, намагаючись заспокоїтися.

- Не розумію? Ти думаєш, я не розумію? - Соня підвищила голос. - Я бачу, як ти страждаєш, але ти все одно хочеш триматися за це. Ти навіть не дивишся на інших чоловіків!

- Це не про інших чоловіків, Соню. Це про мене, про мої почуття. - Я відчувала, як в моєму горлі з'являється комок. - Я не можу просто відпустити все, що було.

- Відпустити? Ти маєш забути його! - Соня вже майже кричала. - Він тобі не гідний, Карино. Я не розумію, чому ти все ще...

- Вистачить, Соню! - вигукнула я, відчуваючи, як сльози наповнюють мої очі. - Не можна просто так відкинути почуття. Я борюся з цим кожного дня. Як ти можеш не розуміти?

- Я не можу повірити, що ти ще думаєш про нього після всього, що він тобі зробив! - голос Соні був сповнений обурення.

- Соню, ти не розумієш... - почала я, але вона мене перебила.

- Що я не розумію? Що ти не  можеш пробачити йому все, що він тобі зробив? Ти ж бачила, як він тебе зрадив! - вона стояла, руки сперті на стіл, очі спалахували гнівом.

- Ти не можеш судити мене за мої почуття, Соню! - відповіла я, відчуваючи, як у моїх словах з'являється гіркота.

- Я суджу? Я просто не хочу бачити, як ти знову страждаєш через цього... цього... - Соня не знайшла слів.

- Цього що? Цього чоловіка, якого я все ще люблю? Так, я його люблю, Соню! - мої слова вирвалися з грудей.

- Ти жартуєш! - Соня розсміялася, але в її сміху звучала іронія. - Ти дійсно думаєш, що любиш його після всього? Це не любов, Карино, це залежність!

- Не нав'язуй мені своєї думки! Ти не знаєш, як це - любити і водночас ненавидіти! - Я почала відчувати, як гнів виривається назовні.

- А ти не знаєш, як це - дивитися на те, як твоя найкраща подруга знищує своє життя через... через...

- Через що? Через любов? Так, можливо, це помилка, але це моя помилка! - я відчувала, як кожне слово робить біль у грудях гострішим.

- Твоя помилка? Карино, ти губиш себе! Ти губиш нас усіх, хто тебе любить і піклується про тебе! - Соня виглядала розлюченою і розчарованою одночасно.

- А ти що? Ти хочеш контролювати моє життя? Ти хочеш вирішувати за мене? - мої слова лунали викликом.

- Я хочу врятувати тебе від твоєї власної дурниці ! - Соня кричала тепер.