За межею щастя

Розділ 7.

Ранок почався не з будильника.

Карину розбудив сміх, що долинав із кухні. Спочатку тихий, приглушений стінами, а потім такий дзвінкий і безтурботний, що дівчина мимоволі розплющила очі.

Соня.

Отже, вона вже повернулася.

Кілька секунд Карина лежала нерухомо, вдивляючись у стелю. Крізь напівпрозорі фіранки до кімнати проникало ранкове світло, залишаючи на ковдрі нерівні золотаві смуги.

Звичайний ранок.

Звичайна квартира.

Знайомі голоси.

Тільки чомусь сьогодні все здавалося чужим.

Ніч видалася неспокійною. Щоразу, коли дівчина заплющувала очі, у пам'яті знову лунав голос Євгена.

«Це хто? Твоя подруга?»

Усього чотири слова.

А скільки думок вони породили.

Карина натягнула ковдру до самого підборіддя.

«Ну чому я не можу просто перестати про це думати?»

Учора вона пообіцяла собі не робити поспішних висновків. Не звинувачувати Соню. Не дозволяти минулому руйнувати те, що залишалося важливим у теперішньому.

Але між розумними рішеннями й справжніми почуттями пролягала відстань, яку дівчина досі не навчилася долати.

Вона повернулася на бік і поглянула на телефон.

Жодних повідомлень від Соні.

«Могла б хоча б написати, що повернулася».

За мить їй стало соромно за власну думку.

«Господи, Керино! Вона ж не зобов'язана звітувати перед тобою».

Дівчина відклала телефон.

На кухні знову пролунав веселий сміх.

І вона зрозуміла, що більше не може відкладати розмову.

Соня мала дізнатися правду.

Не через натяки, не через випадкові фрази й тим паче не з чужих вуст.

Карина повинна була розповісти їй усе сама.

У дзеркалі її зустріло втомлене обличчя.

Дівчина нахилилася ближче, уважно розглянула припухлі повіки й невдоволено скривилася.

— Ну що, красуне, сьогодні ти просто неперевершена…

Власний жарт не викликав навіть усмішки.

Вона вмилася прохолодною водою, розчесала довге руде волосся, зібрала його у вільний хвіст і накинула м'яку домашню кофту.

З кухні долинав аромат свіжозвареної кави.

А ще — запах сирників.

Життя в цій квартирі продовжувалося, незважаючи на її переживання.

І це, мабуть, було правильно.

Карина зробила глибокий вдих і вийшла з кімнати.

— О! А ось і наша спляча красуня! — радісно вигукнула Соня.

Вона сиділа за столом, тримаючи чашку чаю. Світле волосся було недбало зібране на потилиці, а на обличчі сяяла усмішка.

— Доброго ранку, — тихо відповіла дівчина.

— Та який уже ранок! Ти годинник бачила?

— Бачила.

— Ну й чудово! Тоді сідай снідати.

Вікторія стояла біля плити.

Побачивши подругу, вона уважно поглянула їй в очі.

— Як спалося?

— Бувало й краще.

— Я тобі сирники залишила.

— Дякую, Віко.

Карина сіла за стіл.

Соня тим часом продовжувала розповідати якусь кумедну історію про вчорашній вечір.

Дівчина намагалася слухати, але думки раз у раз поверталися до одного запитання.

«І що ти тепер про нього думаєш, Соню?»

— А Женя так засміявся, що я сама ледве втрималася! — весело закінчила подруга.

Карина завмерла з чашкою в руках.

Женя.

Як легко це ім'я прозвучало з її вуст.

Ніби Соня вимовляла його вже сотні разів.

Дівчина обережно поставила чашку на стіл.

— Соню…

— Що, Кері?

— Нам потрібно поговорити.

Весела усмішка на обличчі подруги поступово згасла.

— Щось сталося?

— Так. Точніше… Я давно мала тобі дещо розповісти.

Вікторія перевела погляд з однієї дівчини на іншу.

— Я піду до кімнати, — тихо промовила вона. — Мені ще треба дещо закінчити.

Карина вдячно кивнула.

Коли за Вікою зачинилися двері, на кухні запанувала незручна тиша.

— Ну що сталося? — першою заговорила Соня. — Ти мене вже лякаєш.

Карина кілька секунд розглядала власні руки.

Вона так довго готувалася до цієї розмови, але тепер усі заздалегідь придумані слова кудись зникли.

— Ти вчора була на побаченні з Євгеном?

Соня здивовано підняла брови.

— Так.

— Із тим самим Євгеном, якого показувала мені на сайті знайомств?

— Так, Кері. А що?

Дівчина повільно видихнула.

— Я його знаю.

— Ти вже казала.

— Ні, Соню. Ти не розумієш. Я знаю його значно краще, ніж ти думаєш.

Подруга насторожилася.

— У якому сенсі?

Карина нарешті підвела очі.

— Колись я його кохала.

Соня завмерла.

Кілька секунд вона мовчки дивилася на подругу, ніби намагалася переконатися, що правильно почула.

— Що?

— Я була закохана в Євгена. Дуже сильно.

— Кері… Ти зараз серйозно?

Дівчина гірко всміхнулася.

— Як бачиш.

Соня повільно відставила чашку.

— Але чому ти мені ніколи про це не розповідала?

— Бо не хотіла.

— Чому?

Карина відвела погляд.

— Тому що це складна історія.

— Я слухаю.

Дівчина зробила глибокий вдих.

І почала розповідати.

Спочатку про знайомство в інтернеті.

Про Лесю, комп'ютерну гру й голосовий чат, у якому вперше почула Євгена.

Про довгі нічні розмови.

Про кумедний малюнок.

Про першу зустріч у KFC.

Соня слухала уважно, зрідка ставлячи запитання.

Карина поступово згадувала те, про що стільки часу намагалася не думати.

Як їхнє спілкування стало звичкою.

Як вона чекала його повідомлень.

Як хотіла розповідати йому про все — університетські пригоди, власні успіхи, невдачі, навіть звичайні дрібниці.

І як одного дня зрозуміла, що звичайної дружби їй уже недостатньо.

— А потім? — тихо запитала Соня.

Дівчина замовкла.

Ось тепер починалася найважча частина.

— Потім я зізналася йому в коханні.

— І що він відповів?

Карина подивилася у вікно.

— Сказав, що я ще маленька дівчинка. Що нічого не розумію в справжньому коханні.

Соня насупилася.

— Серйозно?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше