За межею щастя

Розділ 6.

Додому вони поверталися мовчки.

За вікном маршрутки пропливали вечірні вулиці, миготіли вогні автомобілів, перехожі поспішали у своїх справах. Місто жило звичним життям, зовсім не переймаючись тим, що для однієї двадцятичотирирічної дівчини цей день перетворився на справжнє випробування.

Карина сиділа біля вікна, притулившись скронею до холодного скла.

Вікторія кілька разів поглядала на подругу, але не наважувалася порушити тишу.

І Карина була їй за це вдячна.

Сьогодні вона надто багато відчувала.

Несподівана зустріч у магазині, сварка з Євгеном, його присутність у KFC, спогади про минуле…

Усе змішалося в один великий клубок, який ніяк не вдавалося розплутати.

«Чому саме сьогодні? Чому ти знову з'явився?»

Карина заплющила очі.

Вона так старалася жити далі.

Не шукати зустрічей.

Не телефонувати.

Не чекати повідомлень.

Не думати про те, чим він займається, із ким проводить час і чи згадує іноді про неї.

Але виявилося, що кількох випадкових зустрічей достатньо, щоб усе, що здавалося давно пережитим, знову ожило.

«Невже я так нічого й не навчилася?»

Вона важко зітхнула.

Найбільше хотілося додому.

Зняти взуття, прийняти гарячий душ, закутатися в ковдру й хоча б на кілька годин забути про існування Євгена Книжника.

Проте навіть це бажання здавалося майже нездійсненним.

— О-о-о! А ось і наші красуні!

Щойно двері квартири відчинилися, назустріч подругам вийшла Соня.

Вона, як завжди, перебувала в чудовому настрої.

— Ну що, як шопінг? Скільки магазинів пограбували?

Вікторія втомлено всміхнулася.

— Майже всі, до яких встигли дійти.

— Ого! А чому тоді такі похмурі? — Соня здивовано перевела погляд на Карину. — Дівчата, ви наче не по магазинах ходили, а на кладовище!

Карина спробувала всміхнутися.

Не вийшло.

— Та нічого, Соню. Просто втомилися.

— Ви що, посварилися?

— Ні, — швидко відповіла Віка. — Просто день не дуже вдалий.

Соня насупилася.

— Кері, ти якась бліда. Що сталося?

— Голова болить, — тихо відповіла Карина. — І до завтрашнього семінару ще треба підготуватися.

Вона поставила пакети біля стіни й зняла пальто.

— Я зараз у ванну. Може, трохи прийду до тями.

— А вечеряти будеш?

— Пізніше.

Карина не хотіла ображати подругу своєю мовчазністю.

Просто зараз у неї не залишилося сил навіть на звичайну розмову.

Вона поспішила до кімнати, захопила чистий рушник і зачинилася у ванній.

Гаряча вода приємно зігрівала тіло.

Карина стояла під душем, заплющивши очі, й слухала, як краплі монотонно стукають по кахлю.

У повітрі пахло лавандою.

Вона завжди любила цей аромат.

Здавалося, разом із водою поступово зникає напруження, яке накопичилося за день.

Принаймні фізичне.

Бо думки вперто поверталися до одного чоловіка.

«Ти був моєю помилкою, Євгене…»

Карина пригадала власні слова.

Вона вимовила їх упевнено. Майже без вагань.

Але чи справді так думала?

Їй хотілося вірити, що так.

Адже тоді все було б значно простіше.

Помилилася.

Зробила висновки.

Залишила людину в минулому.

І пішла далі.

Але чомусь замість полегшення відчувала порожнечу.

«Чому я досі пам'ятаю все хороше?»

Його жарти.

Довгі розмови.

Те, як він колись умів знайти потрібні слова.

І як легко поруч із ним було сміятися.

Карина притулилася долонею до прохолодної стіни.

«Ну чому ти не можеш просто зникнути з моєї голови?»

Відповіді не було.

Вона вимкнула воду й загорнулася в м'який халат.

За пів години почувалася значно краще.

Хотілося лише одного — лягти у своє улюблене ліжко й заснути.

Але на столі чекав незакінчений семінар.

— Ох, студентське життя, — пробурмотіла Карина. — Навіть постраждати спокійно не дає!

Вона невесело всміхнулася й відкрила ноутбук.

— Кері!

Із кухні почувся Сонін голос.

Карина саме перечитувала конспект.

— Кері, ти мене чуєш?

— Чую!

— Мені треба буде з тобою поговорити!

— Про що?

— Серйозно поговорити!

Карина насторожилася.

Соня рідко вживала слово «серйозно».

Особливо коли йшлося про її особисте життя.

— А зараз не можна?

— Ні, я трохи поспішаю!

«І що вона знову задумала?»

— Ну добре, потім поговоримо!

Карина повернулася до ноутбука, але зосередитися вже не могла.

У пам'яті несподівано постала фотографія, яку Соня показувала їй кілька годин тому.

Євген.

Сайт знайомств.

І та загадкова усмішка подруги, коли Карина попросила не спілкуватися з ним.

«Тільки не кажи, що це якось пов'язано…»

Вона похитала головою.

Ні.

Не варто робити висновки без підстав.

Хоча, добре знаючи Соню, Карина розуміла: якщо та кимось зацікавилася, чекати довго не стане.

Соня взагалі була людиною дії.

На відміну від Карини, яка могла тижнями аналізувати одну розмову, подруга легко знайомилася з людьми, погоджувалася на зустрічі й не боялася нових вражень.

Вони знали одна одну ще з п'ятого класу.

За ці роки встигли пережити чимало: дитячі секрети, перші сварки, шкільні пригоди й образи, які тоді здавалися справжніми трагедіями.

Згодом обставини змінювалися, але дружбу їм вдалося зберегти.

Карина завжди сприймала Соню майже як молодшу сестру.

Трохи легковажну.

Іноді надто довірливу.

Але щиру й добру.

Соня була майже одного з нею зросту, мала м'які округлі риси обличчя, світло-русяве волосся середньої довжини, кирпатий носик і великі карі очі.

Її усмішку важко було не помітити.

Вона навчалася на технолога харчової промисловості й навіть у найважчі навчальні дні знаходила час на прогулянки, розмови та нові знайомства.

Карина іноді дивувалася, скільки енергії вміщувалося в цій дівчині.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше