Розділ 6.

Додому ми їхали мовчки. Я зовсім не хотіла розмовляти про будь що з Вікою. Та й дивлячись на мій похмурий настрій, вона більше нічого у мене не запитувала. Лише коли ми зайшли до квартири нашу смуту та тишу порушила весела та радісна Соня. 

- О-о, дівчатка, чому такі засмучені? Наче не на шопінг ходили, а на кладовище! Що з вами? Чому такі зажурені? - підійшла до мене дівчина та почала усіляко сприяти нашому покращенню настрою. Але мені було байдуже. Тому аби не образити Соню, я почимчикувала до ванної кімнати. 

- В мене болить голова. Ще й до семінару підготуватися треба. Втомилися трошки, ось і все. Я у ванну. - тільки і мовила. Наразі я зовсім не мала бажання пояснювати усе дівчині. Віка теж пішов до своєї кімнати. Розкладати свої речі адже з сьогоднішнім приїздом не встигла навіть цього зробити. 

- Кері, - так називала по товариськи мене Соня, - мені треба з тобою буде поговорити, при чому серйозно! - лунав голос дівчини з кухні. Але я вдала що не почула. Тому нічого не відповіла. - Гаразд, якщо усі зайняті тоді я побігла на побачення. Коли прийду не знаю, лягайте спати без мене. - тільки і почула я з прихожої голос подруги. 

  Взагалі Соня була хорошою людиною. Хорошою подругою. Вона була неначе моя маленька сестричка. Ще з п'ятого класу ми були кращими подругами. Хоча і були деякі розбіжності між нами, але з часом ми зуміли зберегти гарні дружні стосунки. 

   Дівчина була майже такого зросту як я. Навідміну від мене вона мала трішечки повненьку статуру. Але це ані трохи не робило її не привабливою. Навпаки додавало особливого шарму жіночності. Я інколи навіть по доброму заздрила її зовнішності. Адже мало свою фігуру напрочуд тоненьку та худеньку. Вона мала світле, блискуче від природи волосся. Русяве. Середньої довжини. Кирпатий ніс та великі карі очі. Пухкенткі губки. Не було б того, хто не помітив би її яскраву посмішку. 

   Соня завжди була легкою, простою, веселою дівчиною. Ходила на побачення, тоді як я сиділа за навчанням. Вона навчалася на технолога харчової промисловості. Вміла знайти спільну мову з будь - ким,  я іноді дивувалася, як у неї це виходить. Але, як кажуть, що дається від природи, те навряд чи ти зможеш змінити. Але тепер дівчина напевно познайомиться із цим бовдуром Євгеном. Який розіб'є їй серце, від однієї тільки подумки від цього мені ставало лячно. Не хотілося аби ще однієї жертвою була вона. А тому, я повинна була щось вдіяти. Аби цього не допустити. 

   Тож швиденько прийнявши ванну та розібравшись із семінарами, я почала дзвонити Соні. Вдень я попереджала її, що цей чоловік дуже не простий. Але через те, що Соня не знає всієї історії моєї з ним, вона не прийняла слова в серйоз. Та й нагоди такої не траплялося аби їй усе розповісти. Я майже була впевнена, що на побаченні дівчина саме з ним. З Євгеном ! Так було завжди, Соні не подобалося довго спілкуватися, вона одразу переходила у дію. І тому у цей раз я хвилювалася як ніколи. Тому вирішила зателефонувати їй. 

  "І чому моє серце так почало хвилюватися?" Коли я почала набирати дівчину. Я чітко розуміла, що трубку може узяти Євген. Чого мені зовсім не хотілося. Тому я все ж ризикнула і зателефонувала.

  Дівчина не одразу узяла слухавку. З п'ятої спроби я тільки но додзвонилася її.

- Ало, так, Кері, щось трапилося!? - спитала дівчина, коли я нарешті додзвонилася їй.

- Так, ем, Соню, я ось що хотіла спросити у тебе: чи можу я одягнути туніку, яку тобі батьки із Франції прислали? - збрехала я дівчині перше, що спало на думку. 

- Так, звісно. Чому ти запитуєш? З тобою усе гаразд! Ти дивна якась ! - спитала дівчина. - Зазвичай ти такі речі не запитуєш у мене. 

- Та ні, ні, все гаразд. Та телефоную ось, то ти ж сказала, що будеш пізно, а рано вранці тебе не розбути, особливо коли ти приїжджаєш дуже пізно, ще й якщо на побачення ходила, то взагалі. Тому і телефоную. У тебе там все гаразд! ? - продовжувала якумога спокійним голосом розмовляти я з подругою. На томість серце щемилося від однієї тільки думки, що вона з ним. 

   Це що ревнощі! Мені не хотілося цього. І чому саме він із тисячі інших, навіть із мільнів, саме він. Якщо у долі є свої помсти, то це саме той випадок. 

- Ну гаразд, Кері, поспілкуємося вдома, на добраніч, - повідомила мені подруга. 

- Добре, а ти...- я хотіла було спитати з ким вона, як через слухавку почула мені знайомий голос чоловіка, "Це хто?Твоя подруга?", я ще міцніше стиснула слухавку. Неначе я щось могла змінити. Це був він, саме він. Я не помилилася. - На добраніч! - мовила я і хутко відєдналася. 

 Якраз в той самий момент до вітальні зайшла Віка. 

- Карино, тобі погано!? Ти чому така бліда? - вона підбігла до мене. Мені було боляче. В голові почало щось шуміти. Це був шок. Я присіла на диван. І ще довго не могла повірити. Усілякі спогади, думки, усе змішалося. Я заплакала. 

    Подруга зробила мені заспокійливий чай. Я тремтячими руками випила його. - Чому я повинна знову лежати у клініці через нього. Я тільки но прийшла до тями. Тільки но все почало налагоджуватися. І знову він. Скажи, Вік? - я ледь стримувалася, щоб знову не розриватися. Біль та несправедливість, відраза та відчай душили із середини, а мізками я намагалася знову узяти себе у руки.

- Тише, тише, ти заспокойся. Тобі не можна нервувати. Забула. Тише, все мине, все пройде, - намагалася заспокоїти мене подруга. - Ти сильна дівчинка. Ти все зможеш, тобі просто треба відпустити і жити далі. 

- Я все це розумію, але за що він так зі мною. Я ж кохала його. По справжньому. Я не можу забути той день. Скільки надій, сподівань він вбив своїм вчинком  та словами. Я довірилася йому. Я довірилася йому, а він зрадив. За що? - я схлипнула. - Я не змогла забути. І зараз, знову він з'явився в моєму житті. Навіщо!?

- Можливо він жалкує, але ж дуже сподіваюсь, що ти не зробиш такої дурниці, як пробачиш йому усе, тим паче після сьогоднішнього, ще й Соня молодець, знає ж...- вона не вспіла домовити...