За межею щастя

Розділ 5.

Лютий. Кілька місяців тому.

Карина чекала наступного дня так, ніби попереду було справжнє свято.

Ніч промайнула напрочуд швидко. А може, це вона просто прокинулася раніше, ніж зазвичай, бо сон більше не хотів повертатися.

За вікном розвиднювалося. Зимове сонце несміливо визирало з-за сірих хмар, торкаючись золотавими променями дахів сусідніх будинків.

І навіть воно сьогодні здавалося особливим.

Карина лежала під теплою ковдрою, дивилася на стелю й усміхалася.

Попереду була зустріч.

Звичайна зустріч із чоловіком, з яким вона лише нещодавно познайомилася.

Нічого надзвичайного.

Принаймні саме так вона переконувала себе від самого ранку.

«Ну що, Карино, дожилася? Уже через якогось незнайомця спати нормально не можеш!»

Вона розсміялася й натягнула ковдру на обличчя.

Учора вони домовилися побачитися біля KFC о третій годині дня.

І тепер ця звичайна домовленість чомусь здавалася їй маленькою пригодою.

Карина не могла сказати, що закохалася.

Та й як можна закохатися в людину, якої ти навіть не бачила?

Просто їй було цікаво.

Цікаво, чи буде Євген таким самим дотепним у житті. Чи сміятиметься так само щиро. Чи легко їм буде розмовляти без навушників, комп'ютерних ігор і голосового чату.

«Головне — не поводитися як дурепа», — подумала дівчина.

Потім згадала, як учора кілька разів плуталася у словах, і скривилася.

— Ой, лелечки. Це буде складніше, ніж здається.

Вона підвелася й попрямувала до дзеркала.

Довге руде волосся після сну розсипалося по плечах неслухняними хвилями.

Карина провела по ньому пальцями, поправила пасмо біля обличчя й уважно оглянула власне відображення.

— Так, красуне, — поважно звернулася вона до себе. — Сьогодні ти просто знайомишся з людиною. Не виходиш заміж, не складаєш державний іспит і не вирішуєш долю людства.

Вона на мить замовкла.

— Тому поводься нормально!

Карина суворо погрозила своєму відображенню пальцем.

А тоді не витримала й розсміялася.

«Святі їжаки, якби хтось зараз побачив, як я сама із собою розмовляю!»

На кухні було тихо.

Карина насипала в миску кукурудзяні пластівці, додала йогурт і вмостилася за столом із телефоном у руках.

Зазвичай її ранок починався з новин. Вона переглядала заголовки, читала повідомлення, намагалася не випадати з подій, що відбувалися навколо.

Але сьогодні вирішила зробити виняток.

Не хотілося думати про неприємне.

Тому замість новин вона відкрила Instagram і почала гортати історії знайомих.

Хтось публікував фотографії із зимової прогулянки, хтось скаржився на навчання, а хтось уже планував весняний відпочинок.

Карина машинально переглядала дописи, час від часу поглядаючи на годинник.

До третьої залишалося ще багато часу.

Занадто багато.

«І що мені робити весь цей день?»

Вона зітхнула й відклала телефон.

Погляд упав на блокнот, який лежав неподалік ноутбука.

Карина любила записувати плани.

Щоправда, виконувала далеко не всі.

Іноді її списки були настільки великими, що навіть найорганізованіша людина навряд чи встигла б зробити все за один день.

Але сам процес їй подобався.

Відкривши чисту сторінку, дівчина вивела зверху дату й написала:

План на сьогодні:

  1. Прогулятися крамницями.
  2. Зустрітися з Євгеном.
  3. Увечері записати враження від дня.

Карина уважно перечитала написане.

Особливо другий пункт.

І знову усміхнулася.

«Ну ось. Тепер усе серйозно. Якщо вже записала, доведеться йти».

У нижньому кутку сторінки вона намалювала маленьку зірочку.

А поруч залишила місце для наліпки.

Це була її давня звичка: за виконаний план нагороджувати себе якоюсь дрібничкою.

І нехай комусь така традиція здалася б дитячою.

Карині вона подобалася.

«Якщо сьогодні все пройде добре, заслужу найкрасивішу наліпку!»

Вона закрила блокнот і рішуче підвелася.

Час зайняти себе чимось корисним.

Лютий поступово наближався до завершення.

Зима ще не збиралася поступатися місцем весні, але вдень уже траплялися короткі відлиги.

На тротуарах подекуди блищала тала вода, біля бордюрів лежали залишки потемнілого снігу, а холодний вітер змушував перехожих щільніше закутуватися в шарфи.

Карина ж майже не відчувала холоду.

Вона йшла вулицею так швидко, ніби кудись страшенно запізнювалася.

Хоча насправді поспішати було нікуди.

Дівчина вирішила прогулятися магазинами.

Незабаром мав бути її день народження, тож з'явився чудовий привід трохи оновити гардероб.

«Скоро двадцять два… А відчуття, ніби ще вчора мені було шістнадцять».

Вона мимоволі усміхнулася.

У дорослому житті було значно більше турбот, ніж вона колись уявляла.

Навчання, сесії, витрати, плани на майбутнє…

І постійна потреба рахувати гроші.

Карина вже давно засвоїла головне правило студентського життя: якщо хочеш дожити до наступної стипендії, не варто витрачати все в перший же тиждень.

Але сьогодні дозволила собі маленький виняток.

Дорогою вона зайшла до кав'ярні.

Замовила улюблене лате й невеличку випічку, сіла біля вікна та знову дістала телефон.

Усе довкола здавалося спокійним.

Люди поспішали у своїх справах, бариста готував чергове замовлення, а за сусіднім столиком дві дівчини жваво обговорювали щось своє.

Карина зробила ковток кави.

«Цікаво, а який він насправді?»

Вона знову згадала вчорашню розмову.

Приємний голос.

Жарти.

Його несподівану пропозицію намалювати його таким, яким вона собі уявляє.

І обіцянку пригостити твістером.

«Тридцять чотири роки…»

Ця цифра все ще трохи її дивувала.

Вона намагалася уявити чоловіка такого віку, але в голові постійно виникали якісь надто серйозні образи.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше