За межею щастя

Розділ 4.

 

— Що? — розгублено перепитала Карина, хоча чудово почула своє ім'я.

Вона все ще стояла навпроти чоловіка, якого стільки місяців намагалася викреслити зі свого життя.

Євген.

Справжній. Не зі сновидіння, не з фотографії на Соніному планшеті. Він був тут, за кілька кроків від неї, і дивився так, ніби їхня зустріч була цілком звичайною подією.

Карині страшенно захотілося всміхнутися.

Просто так. За старою звичкою.

Але вона вчасно стримала себе.

«Ні, люба. Тільки не це. Ти ж чудово пам'ятаєш, чим усе закінчилося минулого разу».

— Тобто як це — що? — здивувався Євген, уважніше вдивляючись у її обличчя. — Карино, це ж ти!

На його губах з'явилася знайома усмішка.

І від неї дівчині стало ще прикріше.

— Вибачте, чоловіче, але ви, здається, помилилися, — якомога байдуже промовила вона. — Я не Карина.

Євген здивовано підняв брови.

— Серйозно?

— Цілком.

— Оце так новини! А я вже було подумав, що зустрів стару знайому.

Карина підхопила сумку й зробила крок убік.

— Буває. Гарного дня.

Вона вже збиралася піти, коли за спиною пролунав його голос:

— А той поцілунок — це теж помилка?

Карина завмерла.

Серце болісно стиснулося.

«От же ж… Ну навіщо? Навіщо ти зараз про це згадав?»

Вона повільно повернулася.

Євген стояв там само. На його обличчі все ще грала ледь помітна усмішка, але погляд став уважнішим.

— Мені здається, що ні, — продовжив чоловік. — Хоча, звичайно, можу й помилятися.

Він зробив невелику паузу.

— Тож перепрошую, шановна пані, якщо випадково вас із кимось переплутав.

Останні слова він вимовив із такою підкресленою ввічливістю, що Карині захотілося закотити очі.

«Нестерпний! Просто нестерпний чоловік!»

— Знаєш що, Євгене…

— О, а ось тепер уже краще! — перебив він. — То таки впізнала?

Карина міцніше стиснула ремінець сумки.

— Ти завжди такий самовпевнений?

— А ти завжди така вперта?

Вона хотіла відповісти щось дошкульне, але слова раптом застрягли в горлі.

Євген стояв так близько, що вона відчувала знайомий аромат його одеколону.

Колись цей запах асоціювався в неї зі спокоєм.

Із приємними розмовами.

Із хвилинами, коли їй здавалося, що весь світ може зачекати.

Тепер він лише нагадував про те, чого більше не було.

«Зберися, Карино. Ти доросла людина. Не дозволяй одному чоловікові так легко вибивати тебе з рівноваги».

— Я взагалі не розумію, навіщо ти зі мною розмовляєш, — нарешті промовила вона.

Євген злегка нахилив голову.

— А хіба старим знайомим уже не можна привітатися?

— Можна. Якщо обидва хочуть цього.

— А ти, значить, не хочеш?

— Як бачиш.

Вона знову спробувала пройти повз.

— Карино, зачекай.

Чоловік простягнув руку й схопив її за зап'ястя.

Не надто сильно, але достатньо, щоб зупинити.

Дівчина різко обернулася.

— Відпусти.

Євген, здається, не очікував такої реакції.

— Та годі тобі. Я ж просто…

— Я сказала: відпусти.

Її голос прозвучав твердіше, ніж вона сама сподівалася.

Але всередині все тремтіло.

Не лише через образу. Не лише через несподіваний дотик.

Карину лякало те, наскільки сильно ця зустріч впливала на неї.

Вона ненавиділа власну розгубленість.

Ненавиділа те, що досі пам'ятала його голос.

І найбільше — те, що якась маленька, уперта частинка її серця все ще раділа, що він стоїть поруч.

— Не навчилася ти брехати, Кері, — тихо промовив Євген.

Це знайоме звертання боляче зачепило її.

— І, схоже, не навчилася слухати, коли тобі щось говорять, — додав він.

Карина різко висмикнула руку.

— А ти, схоже, так і не навчився поважати інших!

Євген випростався.

Усмішка зникла з його обличчя.

— Що?

— Те, що чув!

Вона відчула, як у грудях наростає хвиля емоцій, які стільки місяців намагалася приховати.

Слова самі виривалися назовні.

— Ти справді думаєш, що можеш з'явитися в моєму житті, коли тобі заманеться, поводитися так, ніби нічого не сталося, і чекати, що я просто всміхнуся у відповідь?

— Карино…

— Ні, тепер ти мене послухай!

Вона зробила глибокий вдих.

— Я не хочу з тобою розмовляти. Не хочу нічого пояснювати. І точно не хочу знову почуватися дурепою через тебе.

Євген мовчав.

Карина подивилася йому просто в очі.

— Знаєш, що найгірше? Ти завжди говорив про те, який ти добрий, чесний і справедливий. А сам навіть не замислився, наскільки боляче можуть ранити твої слова.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

Вона на мить замовкла.

— Ти був моєю помилкою, Євгене.

Ці слова прозвучали різкіше, ніж Карина планувала.

Чоловік відступив на крок.

Вона помітила, як змінився вираз його обличчя. Здавалося, він не очікував почути щось подібне.

— Помилкою? — перепитав він.

— Саме так.

Євген коротко всміхнувся, але цього разу в його усмішці не було колишньої легкості.

— Ну що ж. Якщо ти так вважаєш…

Він замовк.

Карина чекала.

На пояснення. На черговий жарт. Можливо, навіть на вибачення.

Але Євген нічого не сказав.

І ця мовчанка чомусь виявилася не менш неприємною, ніж його попередні слова.

— Отже, це кінець? — нарешті запитав він.

Карина підняла підборіддя.

— Для мене все закінчилося ще тоді.

— Зрозуміло.

Він подивився на неї так уважно, що дівчина мимоволі відвела погляд.

— Ти справді цього хочеш, Кері?

Карина завмерла на якусь мить.

«Чого я хочу? Якби ж я сама знала…»

Але відповідь уже була готова.

— Я хочу, щоб ти залишив мене в спокої.

Євген повільно кивнув.

Він більше не намагався її зупинити.

— Добре.

Карина розвернулася й пішла.

Вона не озиралася.

Не хотіла бачити його обличчя.

І зовсім не хотіла знати, чи дивиться він їй услід.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше