За межею щастя

Розділ 3.

 

— Карінко, а ти віриш у те, що справжнє кохання можна знайти в інтернеті?

Карина відірвала погляд від ноутбука й здивовано подивилася на дівчину, яка зручно вмостилася на дивані з планшетом у руках.

— Соню, тільки не кажи, що ти знову щось вигадала!

— Чому одразу вигадала? — обурилася та, навіть не підводячи голови. — Я просто запитую.

— А я просто цікавлюся, який це вже за рахунком сайт знайомств?

Соня невдоволено скривилася.

— От знаєш, Кері, іноді ти буваєш нестерпною!

— Дякую, люба. Завжди приємно почути комплімент.

Карина усміхнулася й повернулася до ноутбука.

На екрані був відкритий документ із матеріалами до завтрашнього семінару. Вона вже майже годину намагалася впорядкувати свої записи, але робота просувалася напрочуд повільно.

Після першого навчального дня хотілося лише одного — загорнутися в ковдру, увімкнути улюблений серіал і бодай на кілька годин забути про існування університету.

Але справи самі себе не зроблять.

До того ж вони з Вікою домовилися ввечері поїхати до торговельного центру. Отже, часу на підготовку залишалося зовсім небагато.

Соня тим часом продовжувала щось захоплено переглядати на планшеті.

Вони з Кариною знали одна одну ще зі шкільних років.

Колись разом проводили перерви, ділилися секретами, сперечалися через дрібниці й мріяли про те, яким прекрасним буде їхнє доросле життя.

Згодом обставини склалися так, що дівчата почали винаймати спільне житло. А з початком нового навчального року до них приєдналася Вікторія.

Жити втрьох виявилося доволі весело. Принаймні нудьгувати не доводилося.

Особливо завдяки Соні.

Вона мала дивовижний талант знаходити собі пригоди навіть там, де їх, здавалося б, узагалі не могло бути.

І найчастіше ці пригоди стосувалися чоловіків.

— Кері-и-и, — протягнула Соня, відкладаючи планшет.

Карина навіть не обернулася.

— Ні.

— Але я ще нічого не сказала!

— А я вже знаю, що ти збираєшся сказати.

— Ну чому ти така занудна мавпочка?

Соня підвелася з дивана, підійшла до подруги й обійняла її за плечі.

— Ну допоможи мені! Може, цього разу я справді знайду свою долю!

— Ти так говорила й минулого разу.

— Минулого разу був невдалий кандидат.

— І позаминулого теж?

— Кері!

Карина не втрималася й розсміялася.

— Добре, добре. Здаюся. Що там у тебе?

Вона відсунула ноутбук і повернулася до подруги.

— Тільки давай домовимося одразу: я можу висловити свою думку, але вирішувати все одно тобі.

— Домовилися! — Соня задоволено всміхнулася.

— І не треба потім казати, що я тебе не попереджала.

— Ой, ну годі вже! Ти говориш так, ніби всі чоловіки на світі — суцільне розчарування.

Карина на мить замовкла.

«Не всі. Просто деяких краще було б ніколи не зустрічати».

Вона відкинула цю думку й спробувала всміхнутися.

— Сподіваюся, тобі пощастить більше, ніж мені.

— От побачиш! — упевнено заявила Соня.

Вона швидко повернулася до дивана, взяла планшет і знову підійшла до Карини.

— Дивись. Зареєструвалася на одній платформі знайомств. І тут мені написав чоловік. Наче симпатичний. Цікавий. Що скажеш?

— Соню, ти хоча б знаєш, скільки йому років?

— Знаю! Тридцять чотири.

— Ого! А ти не боїшся такої різниці?

— А що тут страшного? Він же не старий дідусь!

Карина пирхнула.

— Ну показуй уже свого красеня.

Соня розгорнула фотографію й повернула планшет до подруги.

Карина машинально глянула на екран.

І завмерла.

На якусь мить їй здалося, що повітря в кімнаті стало важчим.

Знайомі риси обличчя.

Карі очі.

Усмішка, яку вона впізнала б навіть на найневдалішій фотографії.

«Ні…»

Вона моргнула й нахилилася ближче.

«Цього просто не може бути».

— Ну що? — нетерпляче запитала Соня. — Гарний?

Карина не відповіла.

Вона дивилася на фотографію, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

Євген.

Знову Євген.

Здавалося, його присутність переслідувала її всюди: уві сні, у спогадах, у випадкових розмовах.

А тепер він ще й дивився на неї з екрана Соніного планшета.

«Господи, та що ж це таке? Невже у світі більше немає чоловіків?»

— Кері? — Соня обережно торкнулася її плеча. — Ти чого?

Карина нарешті опанувала себе.

— Ні.

— Що — ні?

— Соню, тільки не він.

Подруга здивовано підняла брови.

— Чому?

— Тому що я його знаю.

— Серйозно?!

Соня миттєво пожвавішала.

— Звідки? Ви знайомі? Давно? А що він за людина?

— Соню, — Карина важко зітхнула, — просто повір мені. Краще не зв'язуйся з ним.

— Ну так нецікаво! Я ж маю знати причину.

Карина відвернулася до вікна.

Причина.

Як пояснити подрузі те, чого вона досі не могла до кінця пояснити самій собі?

Сказати, що колись безмежно раділа кожному повідомленню від цього чоловіка?

Що чекала на його дзвінки й усміхалася, коли бачила знайоме ім'я на екрані телефону?

Що одного дня наважилася відкрити йому своє серце, а натомість почула слова, які досі не могла забути?

Ні.

Тільки не зараз.

— Його звати Євген Книжник, — нарешті промовила Карина. — Йому тридцять чотири. Ми знайомі вже певний час.

— І?

— І нічого хорошого я тобі про нього зараз не скажу.

— Ого, — Соня примружилася. — А що він тобі зробив?

— Неважливо.

— Кері!

— Соню, я серйозно.

Подруга уважно вдивилася в її обличчя.

— Почекай… А він часом не той самий Євген?

Карина відчула, як її щоки спалахнули.

— Який ще той самий?

— Про якого ти колись розповідала.

Вона мовчала.

— Кері, невже це він?

— Соню, давай не будемо.

У голосі Карини прозвучало стільки втоми, що подруга на мить замовкла.

— Добре, — нарешті сказала вона. — Не хочеш — не розповідай.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше