За межею щастя

Розділ 2.

Осінь.

Вона ще не встигла повністю вступити у свої права, але вже нагадувала про себе прохолодними ранками, пожовклим листям і ледь відчутним запахом дощу.

Дорога до університету була знайомою до найменших дрібниць. Карина могла пройти її навіть із заплющеними очима. Ті самі будинки, невеличкі крамниці, кав'ярня на розі вулиці й стара бруківка, що пам'ятала, мабуть, не одне покоління студентів.

Та цього ранку навіть звичні краєвиди не тішили її.

Після нічного сновидіння Карина прокинулася роздратованою. І хоча відтоді минуло вже достатньо часу, думки вперто поверталися до чоловіка, якого вона так старанно намагалася забути.

«Бовдур! Треба ж було такому наснитися! Навіть уві сні не можеш залишити мене в спокої».

Вона невдоволено зітхнула й сильніше стиснула ремінець сумки.

Поруч крокувала Вікторія — її найкраща подруга, однокурсниця й сусідка по квартирі. На відміну від Карини, Віка перебувала в напрочуд гарному настрої. Вона щось захоплено розповідала про свої літні пригоди, час від часу поправляючи волосся, яке вітер уперто розвіював їй по обличчю.

Карина слухала її лише наполовину.

Її увагу привернув двірник, який старанно змітав із бруківки перше пожовкле листя. Ще вчора воно прикрашало дерева, а сьогодні вже лежало під ногами перехожих.

«І чого він так поспішає? — подумала дівчина. — Осінь тільки почалася, а він уже прибирає всю її красу».

Вона мимоволі всміхнулася.

Дивно, як швидко все змінюється.

Ще зовсім недавно починалося літо, попереду здавалися нескінченні канікули, а тепер знову університет, заняття, семінари й курсові роботи.

Карина дістала телефон і поглянула на годинник.

Часу до першої пари залишалося достатньо.

— Віко, я мамі швиденько зателефоную, добре?

— Звичайно. Тільки передай привіт!

Карина набрала знайомий номер.

Розмова вийшла недовгою, але теплою. Мама, як завжди, поцікавилася, чи добре донька спала, чи поснідала й чи не забула тепло одягнутися.

Карина звично запевнила, що все гаразд.

Про сон вона вирішила не згадувати.

Навіщо зайвий раз хвилювати маму?

Попрощавшись, дівчина сховала телефон у сумку й пришвидшила крок.

— Ну що, майбутня археологине, готова підкорювати новий навчальний рік? — усміхнулася вона до Віки.

— Ой, тільки не починай! — засміялася подруга. — Я ще від минулого не відійшла.

— А доведеться. Третій курс усе-таки!

— Краще скажи, скільки в тебе сьогодні пар?

— Три. А в тебе?

— П'ять! Уявляєш? П'ять пар у перший день! Це ж треба так студентів любити!

Карина розсміялася.

— Співчуваю. А я після третьої пари з чистою совістю поїду додому.

— Зате в тебе сьогодні семінар, — хитро примружилася Вікторія. — До речі, підготувалася?

Карина невдоволено скривилася.

— Ну звичайно.

— Знову з Іваном?

— А з ким же ще?

— Кері, ти колись наважишся виступити самостійно?

— Обов'язково. Коли навчаться нормально поводитися деякі представники вашої групи.

— Знову ти за своє!

— А що? Ти ж знаєш Олега й Сашка. Їм тільки дай привід із когось посміятися.

Віка похитала головою.

— Ти надто переймаєшся тим, що про тебе подумають інші.

— Можливо, — знизала плечима Карина. — Але коли на тебе дивляться двадцять пар очей, а потім хтось вирішує продемонструвати власну геніальність, почуваєшся не дуже впевнено.

— Ти ж майбутня вчителька! Як збираєшся працювати з дітьми?

Карина на мить замислилася.

— З дітьми простіше.

— Чому це?

— Бо вони хоча б чесно показують, коли їм щось не подобається.

Подруги розсміялися.

Вікторія з'явилася в житті Карини майже одразу після вступу до університету.

Вони навчалися на одному факультеті, хоча й обрали різні спеціальності. Карина готувалася стати вчителькою історії, а Віка мріяла пов'язати своє майбутнє з археологією.

Щоправда, жодна з них не могла похизуватися безмежною любов'ю до всіх історичних дисциплін.

Бували лекції, на яких час пролітав непомітно. Особливо коли викладач умів перетворити давно минулі події на захопливу історію.

А траплялися й такі заняття, де навіть найцікавіші теми здавалися нестерпно нудними.

За два роки навчання дівчата вже встигли зрозуміти: багато залежить не лише від предмета, а й від людини, яка його викладає.

Попри різницю в характерах, вони швидко знайшли спільну мову.

Віка була невисокою, симпатичною дівчиною, яка майже не користувалася косметикою. Вона не надто переймалася тим, який вигляд має її зачіска чи чиєсь вбрання. У всьому любила простоту.

Карина ж, навпаки, могла витратити чимало часу перед дзеркалом, добираючи сукню чи вкладаючи своє неслухняне руде волосся.

Проте обидві мали одну спільну пристрасть — творчість.

Вони любили малювати, вигадувати щось нове, обговорювати незвичайні ідеї й іноді годинами розмірковувати про речі, які іншим здавалися зовсім неважливими.

А ще обидві страшенно любили відкладати справи на потім.

Особливо ті, які стосувалися навчання.

Та, мабуть, найбільше Карина цінувала у Вікторії щирість.

У дитинстві їй не завжди щастило з подругами. Із хлопцями спілкуватися було якось простіше, а от із дівчатами нерідко виникали непорозуміння.

Карина й сама чудово розуміла, що характер у неї не подарунок.

Уперта, запальна, іноді надто категорична.

Але Віка навчилася сприймати її такою, якою вона була.

І, що найважливіше, не боялася говорити їй правду.

Навіть тоді, коли Карина зовсім не хотіла її чути.

Біля головного входу до університету вже зібралося чимало студентів.

Хтось обіймався після довгої літньої розлуки, хтось захоплено розповідав про канікули, а дехто стояв осторонь, сонно гортаючи стрічку новин у телефоні.

Карина помітила своїх одногрупників.

Неподалік стояв куратор і про щось розмовляв зі студентами.

— О, дивись, наші! — вигукнула вона.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше