Розділ 10

У квартирі було тихо. За панорамними вікнами мерехтіли вогні Лос-Анджелеса, а на сусідньому будинку повільно змінювалися рекламні зображення.

Вона мала б злитися на батька. Натомість думала про Ноя. Про його голос, коли він зізнався, що кохає її. Про те, як він не вимагав відповіді, хоча вона знала, скільки мужності йому коштували ці слова. І про власну реакцію. Вона не відчула того, чого, мабуть, мала б відчути закохана жінка. Не було раптового усвідомлення, що весь цей час кохання стояло поруч, а вона просто не помічала його. Був біль. Страх втратити близьку людину. Ніжність до того, хто стільки років залишався її другом. Але не кохання. Принаймні не таке, якого заслуговував Ной.

Лія провела долонею по обличчю й узяла телефон. Вона не могла дозволити батькові вирішувати за неї. Якщо він збирався знову влаштовувати вечерю, на якій її майбутнє обговорюватимуть із Ніколасом, вона мала право прийти зі своєю людиною. З тим, кого обрала сама. Ця думка здалася їй настільки правильною, що вона майже повірила у власну впевненість.

О шостій двадцять Лія втретє змінила сукню.

Перша здавалася надто офіційною. Друга — надто простою. Третя була саме такою, яку вона зазвичай обрала б для вечері в батьковому будинку: стриманою, елегантною, без жодної деталі, яку можна було б використати проти неї.

Вона зупинилася перед дзеркалом.

— Це просто вечеря, — сказала своєму відображенню.

Слова прозвучали непереконливо навіть для неї.

На комоді лежав телефон. Поруч — маленька коробочка з прикрасами, яку батько подарував їй на минулий день народження. Вона пам’ятала його пояснення: «Такі речі не просто носять. Вони нагадують, до якого світу ти належиш».

Того вечора Лія не хотіла нагадувань.

Вона обрала тонкі сережки, зібрала волосся, а потім розпустила його знову. Кілька пасом упали на плечі. Це виглядало менш бездоганно, зате більше скидалося на неї саму.

Телефон завібрував. Повідомлення від батька.

Батько: Будь тут о сьомій. Наші гості приїдуть вчасно.

Не «Я чекаю на тебе». Не «До зустрічі».

Лише нагадування про розклад, у якому для неї вже визначили місце. Лія набрала відповідь, стерла її, а тоді написала коротко:

Лія: Я буду.

Вона не уточнила, що приїде не сама. Це мало стати її маленьким сюрпризом. Або помилкою. Поки що вона не могла визначити, чим саме.

О пів на сьому Ной написав, що вже виїхав.

Ной: Буду за десять хвилин. І, будь ласка, скажи, що мені не доведеться вдавати, ніби я розумію розмови про інвестиції.

Лія усміхнулася вперше за весь вечір.

Лія: Якщо почнеш засинати, я штовхну тебе під столом.

Ной: Ось тепер я впізнаю свою Лію.

Вона перечитала останнє повідомлення.

Свою Лію.

Колись ці слова здавалися їй такими природними, що вона навіть не помічала їхньої ніжності. Тепер вони залишили після себе легкий, неприємний укол. Ной не зробив нічого поганого. Навпаки — він прийшов, бо вона попросила. Не став ставити зайвих запитань, не вимагав пояснень, не змушував її розбиратися з тим, що сталося між ними в кав’ярні. А вона вже готувалася використати його присутність як щит.

Лія відклала телефон і заплющила очі.

Ти просто хочеш, щоб батько зрозумів: ти можеш сама обирати, з ким приходити.

Це було правдою. Але не всією. Вона хотіла, щоб Ніколас побачив її поруч із Ноєм. Щоб зрозумів: у неї є власне життя, власні люди, власний вибір. Щоб його спокійна впевненість бодай на мить похитнулася. І водночас вона боялася побачити, що йому байдуже. Ця думка розлютила її сильніше, ніж мала б.

Чому взагалі її хвилювало, що відчує Ніколас?

Він сам погодився на домовленість її батька. Сам вирішив, що має право з’явитися в її житті під приводом сімейного союзу. Так чому тепер вона думала про його реакцію, ніби між ними вже існувало щось, що можна було втратити?

— Досить, — прошепотіла Лія.

У дзеркалі на неї дивилася жінка, яка звикла розраховувати кожен крок. Сьогодні вона не була певна навіть у тому, навіщо вдягла саме цю сукню.

Ной чекав біля під’їзду, спершись на свою машину. Коли Лія вийшла, він випростався й на мить затримав на ній погляд.

— Ти прекрасна, — сказав він.

Вона відчула, як усередині щось стислося.

— Дякую.

Ной відчинив перед нею дверцята.

— Ти нервуєш?

— Ні.

Він подивився на неї поверх даху машини.

— Ти завжди кажеш «ні», коли нервуєш.

— А ти завжди ставиш запитання, на які вже знаєш відповідь.

— Справедливо.

Він не усміхнувся так широко, як зазвичай. Між ними ще залишалася вчорашня розмова, і Лія розуміла: вони обоє намагалися поводитися звично, не знаючи, де тепер проходить межа.

Дорогою до Беверлі-Гіллз Ной розповідав їй про кумедну суперечку на роботі. Лія слухала, іноді сміялася, ставила запитання. На кілька хвилин їй навіть вдалося забути, куди вони їдуть. Потім за вікном з’явилися високі живоплоти, приватні ворота й будинки, які ховалися за ними, наче боялися чужих поглядів. Лія впізнала батькову вулицю. Її пальці мимоволі стиснули ремінець сумки. Ной помітив це.

— Гей, — тихо сказав він. — Якщо стане нестерпно, ми можемо поїхати.

Вона повернулася до нього.

— Ти навіть не знаєш, що на тебе чекає.

— Знаю тебе. Для початку цього достатньо.

Саме такі слова могли зробити все складнішим.

Лія відвернулася до вікна.

— Дякую, що погодився приїхати.

— Тобі не потрібно дякувати за те, що я поруч.

Вона нічого не відповіла. Бо цього разу він був поруч не зовсім із тієї причини, яку собі уявляв.

О шостій п’ятдесят вісім автомобіль зупинився перед будинком. У вітальні крізь високі вікна лилося тепле світло. На під’їзній доріжці вже стояли дві дорогі машини. За склом рухалися силуети людей, а біля входу метушився персонал. Усе було підготовлено до бездоганного вечора. Наче жодна людина в цьому будинку ніколи не підвищувала голосу. Наче тут не приймали рішень, здатних змінити чиєсь життя, перш ніж запитати дозволу.