Розділ 9

***

Ной чекав на неї в маленькій кав'ярні неподалік від її квартири. Це було їхнє місце задовго до того, як у житті Лії з'явився Ніколас, до батькових домовленостей і вечерь, на яких її майбутнє обговорювали так, ніби самої Лії за столом не було.

Тут усе залишалося незмінним: приглушене світло, темні дерев'яні столи, стара музика й великі вікна, за якими Лос-Анджелес продовжував жити у своєму нескінченному поспіху.

Ной підвівся, коли вона увійшла.

— Ти запізнилася.

— Знаю. Вибач.

— Усе гаразд?

Лія повісила пальто на спинку стільця й сіла навпроти нього.

— Не зовсім.

Він посунув до неї чашку кави. Саме так, як робив завжди. Без зайвих запитань, без вимог пояснити, що сталося, перш ніж він дозволить собі хвилюватися.

Вона знала Ноя багато років. Знала його звички, інтонації, навіть те, як він замовкав, коли хотів щось сказати, але вирішував, що краще промовчати. Поруч із ним їй не доводилося грати роль сильної. Він бачив її втомленою, роздратованою, розгубленою. Бачив її тоді, коли вона сама собі не подобалася, і ніколи не змушував виправдовуватися за це. Ной був її другом, її близькою людиною. Тим, кого вона не хотіла втрачати. І саме тому вона не помітила, як довго він чекав від неї чогось більшого.

Він довго дивився на Лію. У його очах не було осуду, але з'явилося щось таке, чого Лія раніше не помічала, ніби він стояв перед рішенням, яке відкладав надто довго.

— Можна я скажу тобі дещо? — запитав він.

— Звісно.

Він опустив руки на стіл, переплів пальці й на мить замовк.

— Я закоханий у тебе, Ліє. Давно.

Вона перестала дихати на кілька секунд. Не тому, що не могла повірити в його слова. Десь глибоко вона, можливо, здогадувалася. Просто ніколи не дозволяла собі по-справжньому замислитися над цим. Ной завжди був поруч. І саме тому їй здавалося, що він нікуди не зникне.

— Ной…

— Дай мені закінчити, будь ласка.

Вона кивнула.

— Я не кажу це, щоб ти негайно відповіла. І не хочу, щоб ти відчула, ніби тепер щось мені винна. Але я більше не можу вдавати, що мені достатньо бути твоїм другом, коли я хочу більшого.

Лія опустила очі. Їй було боляче дивитися на нього. Не тому, що вона раптом зрозуміла, що теж його кохає, а тому, що усвідомила: людина, яку вона вважала своєю найближчою опорою, давно жила з почуттями, про які вона навіть не здогадувалася.

— Чому ти не сказав раніше?

— Спочатку боявся втратити тебе. — Ной сумно всміхнувся. — Потім переконав себе, що, можливо, колись ти сама все зрозумієш. А згодом почав боятися іншого: що одного дня ти залишишся поруч зі мною тільки тому, що я завжди був поруч.

— Я ніколи не використовувала тебе.

— Я знаю. Ти ніколи не обіцяла мені нічого, Ліє. Це я сам сподівався, що одного дня ти подивишся на мене інакше.

Вона відчула, як защеміло в грудях.

— Ти для мене дуже важливий.

— Я знаю.

— Ні, ти не розумієш. Я не хочу тебе втратити. Ти один із небагатьох людей, із якими мені не потрібно прикидатися, що все добре.

— І я хочу залишатися в твоєму житті. Але не хочу, щоб ти колись обрала мене лише тому, що зі мною все знайоме.

Лія підняла на нього очі.

— Ти думаєш, я не здатна тебе покохати?

— Я думаю, що ти зараз не знаєш, чого хочеш. І не хочу, щоб ти переконувала себе в почуттях лише через страх мене образити.

Вона стиснула пальці навколо чашки.

— Я не хочу завдавати тобі болю.

— Тоді не обіцяй мені того, чого не відчуваєш.

Вона мовчала довше, ніж хотіла.

— Я люблю тебе, Ною, — нарешті сказала вона. — Але… — Він ледь помітно кивнув, ніби вже знав, що почує далі. — Але не так, як тобі потрібно.

Лія не змогла вимовити це вголос. Ной зробив це замість неї.

— Але не закохана в мене.

— Пробач. — Вона опустила голову.

— Не вибачайся за те, чого не можеш змінити.

— Я не хочу, щоб ти думав, ніби ти для мене недостойний.

— Я так не думаю. Ти можеш бути найкращою людиною у світі й однаково не бути тією людиною, яку я зможу змусити себе покохати.

Він сказав це без гіркоти. І саме тому її провина стала майже нестерпною. Ной не звинувачував її, не вимагав відповіді, не намагався використати власний біль, щоб змінити її рішення. Він просто сказав правду, а Лія раптом зрозуміла, наскільки сильно боялася саме цього: не втратити Ноя як коханого, а втратити його як людину, яка завжди залишалася поруч.

— Я не хочу, щоб між нами все змінилося, — прошепотіла вона.

— Воно вже змінилося. Але це не означає, що ми маємо втратити одне одного.

Лія простягнула руку й накрила його долоню своєю.

— Дякую, що сказав мені правду.

— Я надто довго мовчав.

Вони ще трохи посиділи в тиші. Потім заговорили про роботу Ноя, про її останній проєкт, про дрібниці, які раніше завжди повертали їх до звичного ритму. Розмова поступово ставала легшою, хоча між ними вже залишилося щось невисловлене.

Коли вони вийшли з кав’ярні, вечірній Лос-Анджелес зустрів їх теплим повітрям і шумом машин.

— Ти точно впораєшся сама сьогодні? — запитав Ной.

Лія кивнула.

— Так. Просто хочу трохи побути наодинці.

Він не став наполягати. Лише обійняв її на прощання — звично, обережно, трохи довше, ніж раніше. Лія заплющила очі на мить. Це було знайоме тепло, безпека, людина, якій вона довіряла більше, ніж будь-кому іншому.

Але навіть у його обіймах її думки вперто поверталися до того, про що вона не наважувалася розповісти. До чоловіка, який з’явився в її житті саме тоді, коли вона найбільше хотіла, щоб ніхто не порушував установлених нею меж. До темних очей, спокійної усмішки й слів, які вона намагалася не згадувати.

Ной нічого не знав про Ніколаса Вейла. І Лія не збиралася розповідати.

Не тому, що не довіряла Ною. Просто вона сама ще не розуміла, що відбувається. Не могла пояснити, чому присутність Ніколаса змушувала її водночас злитися, насторожуватися й відчувати дивну впевненість у собі.