Розділ 8

***

Лія Ворен завжди вірила, що будь-яку проблему можна розв’язати, якщо мати достатньо інформації, холодну голову й чіткий план. Саме так вона побудувала своє життя.

Власний кабінет на двадцять третьому поверсі, панорамні вікна з видом на вечірній Лос-Анджелес, кілька успішно завершених проєктів і команда, яка більше не потребувала її постійного контролю. Вона працювала надто довго, щоб хтось міг назвати її успіх подарунком родини Воренів. Її прізвище відчиняло двері, але залишатися всередині доводилося власними силами.

І Лія залишалася.

Навіть тоді, коли хотілося все кинути. Навіть тоді, коли батько вкотре намагався переконати її, що вона обрала неправильний шлях. Вона навчилася не сперечатися заради останнього слова, не пояснювати своїх рішень людям, які все одно не збиралися її слухати, і ніколи не дозволяти комусь вирішувати, яким має бути її майбутнє.

Тепер вона сама визначала правила.

Принаймні так їй здавалося.

— Міс Ворен, вас чекають унизу.

Лія не відривала погляду від монітора.

— Якщо це мій батько, скажіть, що я вже поїхала.

— Це містер Ніколас Вейт.

Її пальці завмерли над клавіатурою. Звісно, хто ж іще міг з'явитися наприкінці робочого дня без попередження й поводитися так, ніби весь світ існував винятково для його зручності?

— Він домовлявся про зустріч?

— Ні, але сказав, що ви захочете його побачити.

Лія повільно підняла голову.

— Він справді так сказав?

— Дослівно.

— Неймовірно.

Вона закрила ноутбук, узяла сумку й вимкнула настільну лампу.

— Передайте йому, що я спускаюся. І що наступного разу нехай спочатку навчиться користуватися телефоном.

— Передати дослівно?

— Будь ласка.

Ніколас чекав біля входу, спираючись на чорний автомобіль. Темна сорочка, розстебнутий верхній ґудзик, годинник на зап'ясті й та сама самовпевнена усмішка, яка останнім часом почала дратувати Лію значно сильніше, ніж мала б, або, що було ще гірше, зовсім не так, як вона хотіла собі зізнатися.

— Ти запізнилася, — зауважив він.

Лія зупинилася навпроти нього.

— А ти не запрошений.

— Приємно бачити, що ми обоє дотримуємося своїх звичок.

— Я сподівалася, що з часом ти навчишся поважати чужий графік.

— А я сподівався, що ти бодай раз привітаєшся зі мною без бажання негайно позбутися моєї присутності.

— Привіт, Ніколасе. А тепер можеш їхати.

Він усміхнувся ширше.

— Бачиш? Прогрес.

Лія закотила очі.

— Чого ти хочеш?

Цього разу він не відповів жартом. Кілька секунд просто дивився на неї, ніби намагався зрозуміти, як підібрати слова, які вона не відкине ще до того, як дослухає до кінця.

— Хочу показати тобі дещо.

— Надзвичайно конкретно.

— Мій світ.

Лія ледь помітно насупилася.

— Ні.

— Ти навіть не запитала, що саме я маю на увазі.

— Ти сказав «мій світ» із таким виразом обличчя, ніби збираєшся присвятити мене в таємне товариство. Відповідь залишається незмінною.

— Ти завжди така вперта?

— Тільки коли чоловіки намагаються втягнути мене в сумнівні пригоди.

— Я думав, що ти любиш пригоди.

— Я люблю пригоди, які сама обираю.

Ніколас тихо засміявся.

— Саме тому я й приїхав особисто. Хотів дати тобі можливість обрати.

— Тоді я обираю піти додому.

Вона вже збиралася розвернутися, коли він промовив:

— Ти мені сподобалася ще під час нашої першої зустрічі.

Лія зупинилася. Не тому, що слова справили на неї враження, принаймні саме це вона сказала собі. Вона повільно повернулася до нього.

— Нашої першої зустрічі?

— Так.

— Ніколасе, якщо ти зараз намагатимешся переконати мене, що ми були знайомі в якомусь із попередніх життів, я викличу охорону.

— Я серйозно, Ліє.

У його голосі зникла звична насмішкуватість.

І саме це змусило її насторожитися.

— Коли це було?

Він опустив погляд, на мить замислившись.

— Кілька років тому. Ти поверталася додому після зустрічі з подругою. Твій водій не приїхав, і ти вирішила пройти частину шляху пішки. Біля паркінгу до тебе підійшли троє чоловіків.

Усмішка зникла з обличчя Лії. Вона пам'ятала той вечір. Не весь, лише окремі фрагменти, які роками намагалася не згадувати.

Темна вулиця, автомобіль, що перекрив їй шлях, троє незнайомців, які знали її ім'я. Один із них говорив про її батька, про борги, які не вимірювалися грошима, і про те, що деякі люди вміють знаходити найболючіші способи помститися. Вона пам'ятала страх, який намагалася приховати за холодним поглядом, пам'ятала, як усе раптово змінилося, коли з'явився інший автомобіль.

Чоловічий голос. Кілька різких слів. І незнайомець, який став між нею та людьми, що ще хвилину тому були переконані у власній безкарності. Він допоміг їй вибратися звідти, переконався, що вона в безпеці, а потім зник, перш ніж вона встигла поставити всі запитання. Тоді вона навіть не розгледіла його обличчя належним чином.

— Це був ти? — запитала вона.

— Так.

Лія дивилася на нього так, ніби намагалася побачити перед собою двох різних людей: того, кого пам'ятала з тієї ночі, і чоловіка, який зараз стояв перед нею з руками в кишенях і спокійним виразом обличчя.

— Ти врятував мене.

— Я встиг вчасно.

— Чому ти раніше не сказав?

— Тому що ти була налякана. Тобі потрібно було повернутися додому, а не слухати пояснення незнайомця посеред ночі.

— Але ти знав, хто я.

— Так.

— І знав, хто вони?

Його щелепа ледь помітно напружилася.

— Вони хотіли помститися твоєму батькові. Ти не була причиною їхньої ненависті, Ліє. Ти просто була людиною, до якої вони могли дістатися.

Вона відчула, як усередині щось неприємно стислося. Її батько ніколи не розповідав їй про ту ситуацію, як і про багато інших речей, які могли б пояснити, чому в його житті завжди було так багато людей, готових усміхатися йому в обличчя, а за спиною — бажати помсти.