Розділ 6

***

Ніколас не планував закохуватися. Він узагалі не був із тих, хто щось “планує”. Його життя — швидкість, ризик, різкі повороти без гальм. Люди в його світі не затримувалися надовго, а почуття — тим більше. Та Лія, вона була протилежністю всього цього.

Він уперше помітив її ще до того, як вона зустріла його на тій вечері. Тиха, зібрана, така, ніби завжди знає, де її місце, ніби світ не має над нею влади. Це його і зачепило. Він тоді тільки посміхнувся сам собі: ти її не достойний, Ніколас, вона ні коли не буде твоєю.І пішов, але не зовсім. Він почав бачити її частіше. Спочатку — випадково, потім — уже ні. Він знав, якою дорогою вона йде додому, знав, де вона зупиняється на секунду, щоб поправити волосся, знав, як вона озирається — не зі страху, а з обережності. І саме тому він тримався на відстані. Завжди достатній, щоб вона його не бачила, але достатньо близький, щоб вона була в безпеці.

Він був її тінню, і йому вистачало цього, бо інакше — він був упевнений — вона б його відштовхнула. Хуліган. Гонщик. Той, хто не грає за правилами. І вона — така правильна і слухняна дівчинка.

А потім стався той вечір. Коли кілька людей, які ненавиділи її батька вирішили “нагадати”, що світ не такий безпечний та передбачуваний, як здається. Ніколас не думав, він просто втрутився. Швидко, жорстко, без зайвих слів. Вона тоді навіть не встигла зрозуміти, що сталося, тільки побачила його на мить — у світлі ліхтаря. І їхні погляди перетнулися, цього було достатньо. Для нього — точно, бо в її очах не було страху, було щось інше, щось, що він не зміг забути.

Він зник так само швидко, як і з’явився, бо не хотів, щоб вона знала. Не хотів, щоб вона бачила його таким. Не хотів, щоб її світ змішався з його. Але після того вечора він уже не міг тримати дистанцію так легко. Вона стала не просто дівчиною, за якою він спостерігає. Вона стала причиною його вразливості, та поки ніхто про неї не знав, вона була в безпеці.

Ніколас завжди був справедливим до людей, та дехто сприймав цю справедливість як помсту. І якби хоч хтось дізнався про неї, це могло б стати проблемою. Її особистою бідою. Ніколас знав, що заради неї потрібно покину ти все, захищати її, та знав що буде не так просто. Його стиль життя, бізнес батька не залишаться в минулому, це те, що переслідуватиме його все життя.

І тоді він дав собі обіцянку, що ніколи не підійде до цієї дівчинки, як би сильно він не хотів пізнати її ближче, цілувати її губи, ділити з нею свій світ, без швидкості, ризику, адреналіну, небезпеки. Ніколас старався забути Лію. Гонки, з бажанням тільки перемагати, нові знайомства, різні дівчата в ліжку, але жодна не зачепила його. Всі вони такі одинакові для нього, наче ляльки, не живі, не мають власної думки, почуття гордості, не такі ніжні, та навіть жіночні. Всі були не тими.

Коли батько Лії запропонував цей союз Ніколас не вагався, жодної секунди. Бо він одразу зрозумів що це єдиний спосіб бути поруч відкрито. Єдиний шанс перестати бути тінню. Навіть якщо вона його не обере. Навіть якщо вона ніколи не подивиться на нього так, як дивиться на інших.

Він знав, що це неправильно. Знав, що це не той шлях, яким вона б пішла. Але це був єдиний шлях, яким він міг опинитись поруч не як тінь, а як частина її життя. Навіть якщо вона цього не хоче, навіть якщо зненавидить.

І найгірше було не це, а те, що він був готовий ризикнути. Усім. Заради шансу. Навіть якщо цей шанс — помилка.

Після вечері Ніколас не поспішав іти. Він вийшов першим, як і належало — спокійно, без зайвих слів, ніби це була просто ще одна зустріч, ще одна домовленість. Двері зачинилися за його спиною м’яко, майже без звуку. І тільки тоді щось у ньому змінилося. Повітря стало іншим. Легшим.

Він спустився сходами, провів рукою по поручню — повільніше, ніж зазвичай. Його кроки втратили ту різкість, до якої всі звикли. Вперше за довгий час він не поспішав, не тікав. Він відчував це дивне, незвичне тепло всередині. Не азарт, не адреналін, щось тихіше, глибше. Радість. Але не гучну, не таку, що вибухає, а ту, що розтікається під шкірою, змушує плечі розслабитися і дихати трохи вільніше.

Вона була поруч, не десь у місті, не в його спогадах, поруч, за одним столом. Дивилася на нього, говорила з ним.

Він зупинився біля машини, але не одразу відкрив дверцята. Просто сперся на неї спиною і підняв погляд у ніч. І дозволив собі посміхнутися. По-справжньому. Не тією холодною, звичною усмішкою, яка нічого не означає, а живою, тихою. Його.

Він згадав момент, коли торкнувся її руки, ледь помітно. І як вона не відсмикнулася одразу. Це було дрібницею для будь-кого іншого, але не для нього. Для нього це було дозволом. Маленьким. Крихким. Можливо, навіть випадковим, але достатнім, щоб у ньому щось зрушило. Він провів пальцями по своїй долоні, ніби відтворюючи той дотик, і тихо видихнув.

— Нарешті…

Це слово прозвучало майже беззвучно, не як перемога, радше як полегшення. Він знав: це тільки початок, що вона не довіряє, що вона опирається, що її світ ще не прийняв його. І, можливо, ніколи не прийме, але тепер у нього хоча б був шанс не спостерігати здалеку, не бути тінню, а бути поруч.

Він відкрив дверцята машини, але перед тим ще раз глянув на вікна ресторану. Десь там була вона. І вперше за весь цей час він дозволив собі подумати не «чи зможу я», а «я буду», без сумнівів, без відступу, з тією ж тихою радістю всередині, що не кричала — але вперто залишалася. І саме тому була справжньою.