Частина перша

Міранда полегшено відклала ручку в бік та задивилася на вулицю. Не дивлячись на те, що був лише початок травня, царювала спека, гірша ніж у пеклі.

Коли пролунав дзвоник, дівчина одразу гайнула до своєї подруги Камелії, переживаючи, чи в тої, бува, не стався серцевий напад, адже та завжди переживає через контрольні.

 - Я думала, вчителька мене продірявить поглядом - протягнула подружка, лягаючи на парту.

 - А мені здається, завдання були легкі - посміхнулась Міранда.

Математика була останнім уроком, тож всі радісно гайнули додому. Всі, окрім Міранди, яка завжди збирадася найповільніше. Врешті-решт дівчина закинула рюкзак на плече та й собі подалася до "рідної хати". 

Міранді п'ятнадцять і вона навчається у дев'ятому класі середньої школи Віценглауд. 

Сторонній міг би подумати, що у дівчини є все, чого можна бажати: приваблива зовнішність, гострий розум та шана вчителів. 

Але Міранда зовсім так не вважала. Кожного дня учениця приходила додому і сподівалася, що її мама буде у тверезому стані. Батька у їхній сім'ї не було, тож жили на скромну зарплату матері, яку та отримувала в барі.

Міранда вирішила зробити гак та пішла через ліс. Вузька стежечка вела подорожніх до річки, над якою височів невеличкий місток.

Дівчина зупинилася на мосту та задивилася на швидкоплинну течію.

Враз вона відчула сильний поштовх у спину і, не встигши опам'ятатися, шубовснула у воду. Останнє, що побачила дівчина, були червоні кеди та темно-сині джинси нападника.

Міранда не вміла плавати, тож після панічного панічного борсання швидко наковталася води та поринула у забуття.

Коли дівчина прийшла до тями, спершу не надто зрозуміла, де вона перебуває. Відчуття підказували, що з цим місцем щось не так. А ще більше Міранда перелякалася, коли побачила поряд незнайому дівчину, яка була нею. Точніше, та була радше сестрою-близнючкою: те саме обличчя, зріст, усмішка, лише білосніжне волосся та очі небесної блакиті були трохи неприродними.

 - Хто ти? - тремтячим голосом прошепотіла Міранда.

Незнайомка заперечно похитала головою.

 - Це ти мене врятувала? - дівчина ще раз спробувалапоставити запитання.

Рятівниця кивнула, а тоді простягнула рюкзак Міранди.

 - Дякую! Можливо, ти бачила, хто мене штовхнув?

Незнайомка кивнула, але коли врятована почала розпитувати далі, лише хитала головою.

 - Ти знаєш того, хто мене ледь не вбив, але не хочеш говорити?! - обурилася Міранда.

"Жертва" сердито підвелася та вже хотіла йти додому, коли незнайомка вказала на стежку, якої дівчина раніше не помічала.

 - Мені піти туди? - сторожко запитала врятована.

Рятівниця енергійно закивала головою, а коли Міранда відвернулася, безслідно зникла.

Дівчина вирішила дослухатися до поради незнайомки, тому попростувала вузенькою стежечкою, яка вивела її до міста. Міранда була спантеличина, адже точно пам'ятала, що такої стежки ніколи не існувало. 

Дівчина зі швидкістю вітру проносилася повз знайомі-незнайомі вулички. Хіба там був той знак? А що це за вивіска? Це було не її рідне місто, принаймні не те, що вона завжди пам'ятала.

Нарешті за рогом показався її під'їзд і Міранда полегшено пролетіла всі чотири поверхи. Тремтячими руками вона дістала ключі та тихо відкрила двері.

Зазирнувши всередину, дівчина почула сумні голоси своєї мами та якогось незнайомого чоловіка:

 - Сподіваюся, з Мірандою все гаразд, вже так пізно, а вона ще досі не повернулася.

 - Я певен, що з нашою донькою нічого не сталося. Якщо хочеш, можемо піти і пошукати її.

Чекайте-но: " З нашою донькою?!" Міранда перелякано сахнулася. Дівчина вже тисячі разів прокручувала в голові зустріч зі своїм батьком, але зараз, коли їх розділяють всього кілька метрів, вона не не може ось так... Міранда здригнулася, коли побачила перед собою невеликого собаку. Дівчина, м'яко кажучи, не любила "найвірніших чотирилапих друзів", а коли пес голосно загавкав, взагалі панічно закричала.

На галас примчали мати та... батько? Матір швидко відігнала собаку і ніжним голосом звернулася до доньки:

 - Сонце, де ти ходила цілісінький день? Ми з твоїм татом місця собі не знаходили.

Міранда вирішила відкласти на потім питання про "новоспеченого татка" та лише запитала:

 - Мамо, скажи чесно, скільки ти сьогодні випила?

 - Серденько, про що ти? Я зроду ніколи не пила. Ти точно в порядку? - на обличчі матері відображалося... хвилювання?! Мама хвилювалася?! Та, хто ніколи нічим не переймалася, окрім випивки. Та, якій було все одно, коли вона повернеться і чи взагалі повернеться. Ні, Міранді вже не сила бути тут, з цими зовсім незнайомими їй людьми. Дівчина гукнула, що вийде подихати свіжим повітрям та прожогом вилетіла у проходний під'їзд. Міранда подумала, що, мабуть, лише цей під'їзд залишився незмінним, таким, як завжди.

Все інше: вулиці, крамнички, люди - стали інакшими. Це вже не було місто, у якому вона виросла, ходила до школи, сміялася з подругою та раділа своєму нелегкому, але стабільному життю. "Можливо, там, у річці, я насправді потонула і померла. А потім потрапила у інший світ, світ мертвих" - дівчина рішуче трусонула головою, треба відкинути такі погані думки та довідатися, що тут не так, і тоді все буде, як завжди.

Раптом Міранда почула кроки згори. Вона знала всіх мешканців будинку, але зараз... це міг бути будь-хто.

Дівчина рефлекторно напружилася та прислухалася. Перестрибуючи через одну сходинку спускався хлопець її віку, що міг бути внуком одного з сусідів. Міранда полегшено зітхнула. Але коли хлопець порівнявся з нею, відчула слабке тремтіння землі, здавалося, почався маленький землетрус. А що найдивніше, хлопець теж пропалював її поглядом, ніби відчув те саме.

Дівчина перелякано зіщулилася, відчайдушно бажаючи стати частиною стіни. Але незнайомець, схоже, не збирався їй шкодити. Він лише підійшов та запитав з поблажливою посмішкою:

 - Ти теж іншореалістка?

Дівчину доволі спантеличило це питання.