Глава 9

Маріанна ледь відкрила важкі повіки. Бачила поруч зі собою розмиту постать, та вдихала якийсь противний запах. Чула спотворені віддалені голоси. Повіки закрилися назад. Знову вдихнула цей смердючий запах. — Що це за гидота? Допитувалася сама себе у на пів свідомості. Застогнала. 
Холодні бризки води впали їй на обличчя. На силу відкрила повіки. Бачила перед собою знахарку та зрозуміти її не могла. Перебувала наче в тумані. Жінка щось розпитувала, вмивала її холодною водою. Та Маріанна не відчувала тіла, воно здалося їй таким важким. 
— Дайте пити. — Ледь вимовила спраглими губами. 
Жінка при піднявши їй голову подала чашку. Ледь зібравши сили зробила кілька ковтків. Так хотілося спати. 
— Що тебе болить? Допитувалася знахарка. 
— Сил нема. — Тихо прошепотіла, очі знову закривалися. 
— Тоді відпочинь. — Зітхнула жінка. 
Маріанна знову провалилася у сон. Скільки спала не знала, та коли відкрила очі, в кімнаті вже було напівтемно. Кліпнула кілька разів повіками й повільно сіла на ліжку. Погляд пробігся по кімнаті. У кріслі під вікном дрімала знахарка. Кімната просто розкішна, схожа до покоїв пані Агати. — Чому я тут? Спустила важкі ноги до низу й відмітила, що ліжко надто м’яке на відміну від того, на якому їй доводилося спати раніше. Самопочуття ще було поганим, все тіло здавалося надто важким. 
Раптом знахарка Вальда відкрила очі й відразу схопившись, кинулася до дівчини. 
— Ти куди зібралася, дівице. 
— Мені треба вийти. — Кволо промовила Маріанна. 
— По нужді? — Допитувалася бабуся. 
Дівчина лиш погоджуючись кивнула головою. Знахарка допомогла їй піднятися, й повела дівчину з кімнати до віддаленої комірчини. Дівчина ледь йшла. Дійшовши до комірчини зупинилася. 
—  Куди ви мене ведете? — Напружено запитала. 
— До привету. 
— Куди? — Нічого не розуміла Маріанна. 
— Ти ж хотіла нужду справити, тобі сюди. — Вказала рукою на двері. 
Маріана зітхнула й несміло увійшла у невеличку кімнату з віконечком. Здивувалася тут чисто, охайно і навіть дурного запаху не було. — Цікаво — це єдиний туалет у замку? І чому вони з дівчатами на двір постійно бігали у вбиральню? 
Вальда покірно чекала під дверима. Провівши дівчину до тієї ж кімнати, залишила її там, повідомивши. 
— Мушу сказати комусь з панів, що ти при тямі. 
Маріанна втомлено присіла у крісло де нещодавно сиділа знахарка. Молилася, хоч би пані прийшла, боялася Касіяна. Сидячи у кріслі знову задрімала.  
Відкрила двері, коли в кімнату тихо скрипнули двері. Щонайгірші побоювання дівчини здійснилися. Двері кімнати зачиняв сам Касіян. 
Маріанна вся знітилася. Боялася його і край, та ще й сутінки згущувалися. Чоловік наближався до неї впевненою ходою. 
— Як твоє самопочуття? 
Дівчина насторожено глянула на нього, тепер пригадала його останні слова перед тим, як втратити свідомість. Мовчала, боялася будь-що сказати. 
— Вальда, сказала, що ти надто слабка. Тобі потрібно багато відпочивати, і не носити Діяна на руках. Він важкий. — Зупинившись поруч грубим тоном заговорив чоловік. — Чому ти не в ліжку. Іди лягай. 
Маріанна піднялася. Слова чоловіка її насторожували. У пів тону, здавлено, попросила, опустивши очі. 
— Можна я повернуся на ніч до дівчат? 
— Не можна. — Різко заперечив Касіян. — Ти більше не повернешся туди, ніколи, то ж про це можеш не просити. Тепер твої покої тут. 
— Покої?!! — Налякано перепитала дівчина. 
— Так, Маріанно, покої. Ти житимеш тут, на рівних правах зі мною та Агатою. 
Впевненість та холод цього чоловіка паралізували, а його слова різали без ножа. Зловилася за підвіконня, аби знову не впасти, бо в голові запаморочилося. Касіян підхопивши її на руки відніс на ліжко. Все тіло збилося в ком. Було огидно від того, що він торкався її, хоча цей чоловік лише відніс її на ліжко. Все одно відчувала відразу. 
Посадивши дівчину на ліжко, Касіян допоміг їй лягти, і заходив довкола нього. 
— Ти пам’ятаєш, що я сказав тобі у бібліотеці? 
— Пам’ятаю. — Ледь чутно видавила дівчина. 
— Отож, я ще не все сказав. — Холодно продовжив чоловік. — Якщо за цей місяць, за тобою ніхто не приїде, то я оголошую про наше з тобою весілля. Воно відбудеться рівно через два місяці від сьогодні. 
Маріанна була готова черговий раз втратити свідомість, від почутого. Зібравшись з думками та силами, таки запитала.

—     А якщо з’ясується, що я не зі знатної родини, я ж нічого не пам’ятаю?

—     То не страшно. — Відмахнувся Касіян, а тоді правдиво додав. — Але ти не можеш бути з бідної родини. На тобі багато золота, а малюнки на твоїх нігтях свідчать, про достаток. Я таких, у жодної дівчини чи жінки не бачив.

Маріанна зітхнула, стиснувши руки в кулаки. — Звичайно не бачив, адже звичайний лак для нігтів з’явився лише на початку двадцятого століття.

—     А ще твоя краса надзвичайна... — Заявив пан, пильно дивлячись на дівчину, у сутінках, що згущувалися. — Я не можу дозволити собі тебе відпустити. Тому ти мусиш стати моєю дружиною.

Маріанна набрала повні легені повітря. — Авжеж мушу. Обурилася в душі. Сіла на ліжку і зухвало заявила.

—     Сподіваюся, мене таки знайдуть за цей місяць.

Чоловік хмикнув і суворо запитав.

—     А якщо не знайдуть?

—     Тоді, я погоджуся вийти за вас заміж за певних умов.

—     Що? — Заревів Касіян. — Я тебе питати не збираюся... — І ніяких умов. Ти станеш моєю дружиною так чи інакше, рівно через два місяці, а якщо брикатимешся, то...

—     То ви заб’єте мене до смерті..? — Зірвалася Маріанна. Не знала де взялися сили та сміливість. Встала з ліжка. — Не треба чекати, зробіть це зараз. Краще померти ніж... — Замовкла. Нарешті з очей скотилися сльози.

Касіян за секунду з’явився поруч. Сильна чоловіча рука лягла на тонку шию дівчини, легенько здавивши її.

—     Ти точно цього хочеш?

—     Точно. — Крізь сльози з викликом кинула Маріанна. Була готова до болю та фізичної розправи. Знала з цим чоловіком, рано чи пізно — це таки станеться.