Глава 6

Маріанну розбудила Мотря.  
— Вставай, панно, сонце сідає. Велезар, відведе тебе у замок, до пана. 
Дівчина великими очима дивилася на жінку. Тут почувалася якось безпечніше. 
— Можна я залишуся у вас? — З надією просила. 
Мотря захитала не погоджуючись головою, й зітхнувши заговорила. 
— Не можна, Маріяно, люди донесут пану, шо ти у нас. Буде біда. Та і, шо ти в нас робити будеш — ти ж панна?!! Подивись, яка вся мов билина, руки білі, лице бліде, а тут тяжка робота. — Зітхнула. — Як запитає тебе пані Агата, то сестра пана, де вбранє таке взяла, скажеш, шо моє, бо твоє негодне було. 
Маріанна зітхнула ледь не плакала. Якби прикро не було, розуміла, не може підставляти цих людей, вони їй допомогли. Зітхнула. Повільно встала з ліжка. Здивувалася, нога боліла значно менше, тільки боліли боки від цього твердого ліжка. — Як на ньому спати можна? 
Повільно пішла за Мотрею у сіни, де вже чекав її чоловік. 
— Маріяно, я повідомив про тебе пані Агаті, вона чекає на тебе. — Напружено кинув він. 
— Будь з нею обачна, бо... — Почала жінка. 
— Мотре! — Гримнув чоловік. 
Вийшли з хати, на вулиці темніло. По хатах вже де-не-де горіло тьмяне світло, мабуть, свічки. Тут же електрики немає.  
По дорозі миналися з підводами, з запряженими кіньми, вершниками, й простими перехожими, які очевидно поверталися додому, з панських полів. 
Йшли повільно. Велезар не квапив дівчину. Поволі доходили до великого замку, який виднівся з обнесених мурів. Стало якось моторошно. Бажання втекти звідси світ за очі, не залишало дівчину. Та зараз зробити вона цього не могла, нога знову розболілася.  
Увійшли у двір, через велетенські дерев’яні ворота, які їм прочинили двоє чоловіків, а потім зачинили назад. Маріанна з острахом оглянулася. — Звідси ж не втечи та не вибратися. Невже я тут житиму вічно? Відчай захоплював душу, хотіла додому, пройшов один день, а здавалося, що ціла епоха. 
По дворі снували люди, очевидно слуги. Хто з відрами води, хто з дровами. Дівчата в довжелезних сукнях, таких як і вона, несли кошики з фруктами та овочами. Це виявилося господарським двором. Вийшли з нього через невеличкі ворота та увійшли на інший двір. Вже сіріло, але Маріанна добре розгледіла П-подібний будинок, при в ході в який горіли два факели. Триповерхова будівля з аркоподібними вікнами. Арки при вході, додавали краси та величі, прикрашені відкритими пащами дивних звірів. В низу горіло тьмяне світло. Пройшли в невеликий хол. З високими колонами, прикрашеними позолотою. Маріанна здригнулася від холоду, який йшов здавалося від стін. В просторій кімнаті, горіла незліченна кількість свічок, від чого було надто видно. У глибині просто велетенського холу, помітила жінку, одягнену у все чорне. Вона наближалася до них.  
Маріанна вся знітилася й зупинилася поруч з Велезаром, який покірно чекав доки жінка підійде. 
— Привів?! — Холодно поцікавилася жінка, й неприязним поглядом кілька разів пройшлася по дівчині.  — Можеш йти. — Відпустила чоловіка. 
Маріанна розгублено оглянулася за ним, наче він був її останньою надією на порятунок. 
— Як твоє ім’я? — Поцікавилася жінка. 
— Маріанна. — У пів тону промовила дівчина, і таки зважилася глянути, на чорноволосу, худу жінку з суворим обличчям, та здавалося чорними очима. 
— Моє ім’я, пані Агата. Що то за убогість на тобі? Де твоя одіж? 
— Вона вже не годна. — Скористалася порадою Мотрі. 
— Звідки ти?  
Маріанна зітхнула й розповіла, що нічого не пам’ятає, лиш те, що опинилася в ямі, і її витяг звідти вершник. Забрала не послушне пасмо з обличчя. Пані підійшла ближче й схопила її за руку. Довго розглядала, адже окрім манікюру на руках у дівчини були золоті перстні, три на лівій та два на правій.

—     Точно не наймичка. — Констатувала невдоволено жінка. — Та якщо ти ніц не пам’ятаєш, то я не можу тебе прийняти як рівню собі. Поки будеш робити роботу по дому, а коли приїде пан, скаже, що з тобою робити. Може до того часу згадаєш все. — Жінка обійшла дівчину. — Велезар казав ти пошкодила коліно. Завтра тебе огляне тутешній знахар. — Йди зі мною проведу тебе до покоївок. Там будеш жити.

Жінка подалася вперед. Маріанна кульгала за нею. З велетенського холу увійшли у широкий та довгий коридор, який вздовж був обвішаний свічками.

Звернули у темний коридор пані взяла свічку, йшли ще хвилини зо дві. Жінка зі скрипом прочинила двері.

—     Тут живуть покоївки, але ти належиш тільки мені. Завтра як зійде сонце я прийду за тобою. — Зараз спочивай.

Маріанна несміло увійшла в темряву, де стояв не приємний запах. Здавалося ті, хто тут жив не часто милися. В голові творився суцільний хаос. Зупинилася боялася поворухнутися. Звикала до темряви, нарешті запитала.

—     Тут хтось є?

У відповідь тиша. Навпомацки рушила повільно вперед, доки не вперлася об щось холодне. Руками намацала щось схоже на лавку. Присіла, почувалася розбитою та пригніченою. Бажання поспати та втекти звідси були однаково сильними. Прихилившись до холодної стіни, дрімала. Доки її не розбудили жіночі голоси. Здригнулася. Дівчата запалили вкрадену свічку. — Це вона зрозуміла з їхньої мови. Побачивши Маріанну дівчата закричали, а потім одна запитала.

—     Ти хто така? Як сюди попала?

—     Мене, пані Агата, сюди привела, сказала, що я тут жити буду.

—     Ти, шо сиротина? — Знову запитала котрась із дівчат.

Здогадувалася це, мабуть, сирота. Й дівчатам розповіла свою історію наче нічого не пам’ятає. Ті пошкодували її, й постелили вільний лежак. Одна навіть свій жупан позичила, аби Маріанні тепліше було. Дівки поділилися вкраденим з нею. Хтось мав скибку хліба, хтось шматок м’яса та сала. Дівчат  було троє: Лагода, Квітослава, Ведана.

Влігшись дівчата жалілися, що в них мило закінчилося, а старий  одноокий Сава не дає більше мила, каже, що пані з ним свариться. Скаржилися, що знову воші заведуться. Маріанна поїжилася. — Тільки цього не вистачало.

Дівчата сміялися, обговорювали парубків. Зізнавалися у своїх вподобаннях. Потім мова знову повернулася до мила. Вирішили, що завтра, що-небудь поцуплять та підуть до Сави по мило, так щоб Агата не бачила.