Розділ 11

Я не відповідаю на цей поцілунок. Просто так огидно стає, що єдине моє бажання зараз – добряче врізати йому, що я і роблю. Коли Давид розслабляється, відштовхую його і даю добрячого ляпаса. 

Рука пече, а злість на частини розриває. От мерзотник! А я й справді вірила, що він може бути нормальним!

– Тримайся від мене подалі! – ціджу йому в обличчя. – Не друзі ми з тобою більше!

Дивно, та Давид не намагається виправдати себе. Він мовчить і тільки похмуро витріщається на мене. 

Розумію, що на цьому розмову закінчено, тому швидко повертаюсь до Каті, яка все це бачила, і, схопивши її за руку, веду всередину будівлі.

– І що це було? – питає, поки до аудиторії йдемо. – Ти врізала Гончару?

– Він мене дістав! – бурчу. – Спочатку в друзі набивається, а тоді цілує! 

– В друзі? – хмикає Катя. – І ти йому повірила? Таким хлопцям, як Гончар, лише одне від дівчат треба. І це точно не дружба. 

– Я вже це зрозуміла, – зітхаю. – Буду триматись від нього подалі. Дістав!

Повертаємось в аудиторію, і тільки зараз згадую, що наступна пара у куратора. Марат Русланович уже тут, сидить за столом і переглядає якісь папери. Я згадую, що Марат не просто так куратором став. Він тут, щоб бути поряд з племінником. Таке відчуття складається, що Давид абсолютно не контрольований, якщо до нього рідного дядька приставили. 

– Доброго дня, Марате Руслановичу! – випалює Катя, і чоловік відриває погляд від паперів. Дивиться спочатку на Катю, а тоді – на мене. Тільки чомусь на мені його погляд затримується значно довше. 

– Доброго дня, Катю! – відповідає. – Соломіє, як ваші справи?

– Ну, добре, – я гублюсь від його питання, тому що абсолютно його не чекала. 

У мене одразу така думка закрадається, що надмірна увага Марата пов’язана з Давидом. 

– Прекрасно, – киває Марат. – Тоді розпочнемо!

Все наче нормально. Марат пояснює нову тему, а я записую за ним. Розумію, що дарма хвилювалась. І взагалі, варто викинути з голови Давида і всю його сімейку. У мене таке відчуття, що вони всі несповна розуму. І хоч батько здався мені адекватним, його стосунки з сином мені не зрозумілі зовсім. 

– Соломіє, можна тебе на хвилину? – питає Марат, коли студенти починають залишати аудиторію. 

– Так, звісно, – кажу і, прихопивши сумку, йду до куратора. Навіть не сумніваюсь, що розмова піде про Давида. Чесно кажучи, була надія, що на тому ляпасі все й закінчиться, але ні. На жаль, Давид не питав мене, чи хочу я знати деякі його секретики, і сам усе розповів. Тепер треба розбиратися… Хоча я зовсім цього не хочу. 

Всі студенти залишають аудиторію, і лише після цього Марат починає говорити. Він сідає на край столу, широко розставивши ноги, і виглядає це зовсім не по-кураторськи.

– Отже, ти подруга Давида. І які між вами стосунки? – питає. 

– Не друзі ми, – випалюю сердито. – Ваш племінник занадто високої думки про себе.

– Навіть так? – дивується. – Що він уже встиг зробити? Образив тебе якось? 

– Я не хочу про це говорити, – кажу. – Якщо у вас є якісь питання стосовно навчання, то я слухаю, якщо ж ні – то піду вже. 

– Ти вільна, – киває на двері, і я видихаю. 

Сподіваюсь на те, що Марат усе правильно зрозумів. Давид мені не друг, і тепер я все робитиму, щоб обходити його десятою дорогою. 

– Що у тебе хотів куратор? – питає Катя, коли приєднуюсь до неї за партою. 

– Цікавився моїми оцінками в школі, – вигадую на ходу. – Йому здається, що у мене є хороший потенціал. 

Я не хочу розповідати Каті про те, що насправді Марат і Давид – родичі. Це не моя таємниця і не мені її відкривати. Саме тому кажу перше, що в голову приходить. 

На останній парі викладачка завалює нас домашньою роботою і мені випадає підготувати доповідь. Розумію, що є ще трохи часу до початку зміни в кафе, тому вирішую сходити в бібліотеку і пошукати матеріали для доповіді. 

Студенти потроху розходяться і коридори порожніють. Катя також йде, а я спускаюсь на перший поверх, де і розташована бібліотека. 

– Добрий день! – вітаюсь з жінкою за стійкою і тільки зараз згадую, що це бабуся Давида. Цього разу у мене є можливість добре її роздивитись. На вигляд років шістдесят, темне волосся зібране в пучок і легкий макіяж на обличчі. 

– О, я тебе пам’ятаю! – усміхається. – Знову потрібні книги?

– Так, доповідь готую, – кажу і показую їй питання, на які необхідно знайти відповіді.

– Зрозуміло. Ходімо, покажу тобі все, – Марія Павлівна веде мене за собою поміж стелажів, і вже за п’ять хвилин у мене на столі ціла стопка книг.

– Дякую вам, – кажу щиро. Мені подобається ця жінка. Навіть не віриться, що вони з Давидом родичі. 

– Це моя робота, – усміхається. – Можеш працювати тут скільки хочеш. Я до вечора сьогодні буду. 

– Дякую, – киваю, і вона повертається за стійку. 

Мій стіл розташований біля вікна, трохи далі від її стійки. Мені не видно Марії Павлівни та студентів, які заходять. Починаю працювати й заглиблююсь у роботу, але знайомий голос швидко повертає мене в реальність.