Розділ 10

Кур’єра помічаю біля під’їзду. Він переминається з ноги на ногу, тримаючи у руках величезний букет білих троянд. Я такої краси в житті не бачила. Так мені й квітів ніхто ніколи не дарував. 

– Ви, мабуть, до мене, – кажу, зупинившись поруч із чоловіком.

– Соломія? – питає. 

– Так, – киваю. 

– Тоді це вам, – він передає мені квіти, а я беру в руки букет і почуваюсь принцесою. Вдихаю аромат – і мимоволі усміхаюсь. 

Все-таки Давид вміє робити подарунки. Та навіть якби це була всього одна троянда – раділа б не менше. 

Коли кур’єр йде, я також піднімаюсь у квартиру і ставлю квіти у вазу. Розумію, що треба подякувати Давиду, але щось зовсім не хочу до нього телефонувати. 

Проблема вирішується сама собою, коли Давид сам мене набирає. 

– Як тобі мій подарунок? – питає. 

– Дуже гарні квіти. Дякую, – кажу. – Тільки букет великий, можна було й щось скромніше вибрати.

– Жартуєш? – хмикає. – Для моєї подруги тільки найкраще, мишеня. Ти ж мене в біді не кинула. Я це ціную. До речі, суп був смачним. Дякую. 

– Прошу, – усміхаюсь. – Як твої ребра? Про мазь не забуваєш? 

– Та ні, але було краще, коли ти мазала мої рани, мишеня, – голос Давида змушує мене почервоніти до кінчиків вух. Ще й так невчасно перед очима з’являється образ його голого тіла… 

– Щось не туди тебе заносить, друже, – зупиняю його. 

– Що, засоромив тебе? – сміється у слухавку. – Ми ж друзі, мишеня. Чи не так?

– Друзі, – погоджуюсь. – Хоча щось зовсім наші взаємини на дружбу не схожі. 

– Давай я завтра заберу тебе зранку. Разом в універ поїдемо! – заявляє, повністю ігноруючи мою останню заяву. 

– Навіщо? – дивуюсь. – Я не хочу, щоб про нас ходили чутки. Можна дружити так, щоб ніхто про це не знав. 

– Я так не хочу, – бурчить. – Усі мають знати, що я з тобою!

– Дружиш? – питаю. Чомусь Давид цього не сказав.

– Ага, дружу! – випалює. – Зранку тебе заберу, і це не обговорюється!

Давид кидає слухавку, а я зітхаю. Він не розуміє, що тільки-но ми з’явимось в універі разом, студенти припишуть нам роман, або ж просто назвуть мене черговою подружкою Гончара. 

А може, ну його! Вийду з дому трохи раніше, і в Давида не буде вибору, як їхати в універ самому. Звісно, він розізлиться, але так я позбудусь непотрібних чуток. 

Наступного ранку роблю так, як і задумала. Залишаю квартиру на двадцять хвилин раніше і біжу сходами вниз. Штовхаю важкі металеві двері й різко завмираю, коли бачу автомобіль Давида і його самого. 

Хлопець сидить на капоті, сховавши руки в кишені штанів. У нього на очах темні окуляри, що пів обличчя приховують, але самовдоволену усмішку я бачу одразу. 

– Ти тут ще з ночі, чи як? – питаю невдоволено.

– Я знав, що ти так зробиш, мишеня, – відлипає від капота і до мене наближається. – Мене важко обдурити. Сідай в машину!

Давид відчиняє двері і чекає, поки сяду. Доводиться це зробити. Ну не буду ж я тікати від нього. Якщо вже приїхав, то спробую вирішити цю проблему поступово. 

– Молодець, мишеня, – усміхається, коли сідаю в салон. Сам нахиляється до мене, і я бачу своє відображення в його окулярах. – Кави хочеш? Я – страшенно!

– Не відмовлюсь, – кажу, і він киває. 

Поки Давид обходить автівку, я слідкую за ним. Все-таки цей хлопець дуже гарний і харизматичний. Закохатися в такого, як він, дуже легко. Головне, щоб я не потрапила в його сіті, а то потім буде дуже важко виплутатись… 

– Я знайшла роботу, – кажу, поки їдемо. – Сьогодні мій перший робочий день.

– Навіщо вона тобі? – дивується. – Якщо є проблеми з грошима – я допоможу. 

– Ти сам гроші у тата береш, – фиркаю. – Я так не вмію і не хочу. Звикла сама працювати і по можливості ще й батькам допомагати. 

– Усе настільки погано? – хмуриться. – Вони не мають грошей?

– Не те щоб погано, – замислююсь. – Звісно, до твого рівня життя їм далеко, але я дуже люблю своїх батьків і молодшу сестру. Вони виховали мене правильно і навчити цінувати кожну копійку. 

Давид мовчить та обмірковує щось. Мені цікаво, про що він думає. У нас абсолютно різне сприйняття цього світу. І якщо я знаю, що всього треба добиватися своїми силами, то у Давида все навпаки. Він не напружується зовсім, але при цьому у нього жахливі стосунки з батьком.

– Давай я вийду з машини трохи раніше. Зупинись мені перед поворотом, – кажу і дуже сподіваюся, що Давид мене послухає. 

– Ні, – карбує і газу додає. Хапаюсь рукою за ручку дверей і зітхаю. Говорити з цим хлопцем немає сенсу. Він чує тільки себе. 

Радує те, що на стоянці практично нікого немає. Ще дуже рано, тому є шанс, що нікому не цікаво, з ким приїхав Давид Гончар. 

Ми одночасно залишаємо салон автівки та прямуємо до входу. Давид торкається мого плеча рукою і тягне на себе, а я здивовано на нього витріщаюсь.