Розділ 9

– Послухайте, ви неправильно все зрозуміли. Давид – мій друг! – випалюю, коли чоловік замикає двері зсередини та роззувається. 

– Друг? – фиркає. – Мій син не вміє дружити з дівчатами. 

– Ну тоді я – виняток з правил! – бурчу. – Ми дійсно дружимо! Він заснув, тому що випив ліки, а я вирішила додому поїхати! 

– Мені здається, чи у квартирі їжею пахне? – хмуриться чоловік і принюхується. Я ж розглядаю його і роблю висновок, що Давид – точна копія свого тата, тільки значно молодша. 

– Я суп зварила, – кажу. 

– Суп? – перепитує. Не розумію, чому він настільки здивований.

– Так, суп, – киваю. – Хочете? 

– Ну давай, – заявляє, а я дивуюсь.

Цей чоловік реально збирається їсти мій суп? Та він, точно так само як Давид, в одних тільки ресторанах харчується! 

Хай там як, знаходжу тарілки в тумбі та наливаю йому супу. Весь цей час чоловік погляду з мене не зводить. Він знімає піджак, кидає на сусіднє крісло і починає їсти.

Я ж чомусь починаю хвилюватися, що мої кулінарні таланти не оцінять. Я вмію готувати. Мама навчила. Але до високої кухні мені дуже далеко. 

– Смачно, – несподівано тато Давида усміхається, і риси його обличчя миттєво згладжуються. – Де ти навчилась готувати? 

– Вдома. Мама навчила, – кажу зніяковіло. – Давайте я вам ще каву приготую. Хочете? 

– Давай! – киває чоловік. – Отже, ти Соломія. 

– Так, – кажу, увімкнувши кавоварку. 

– Мене Рустам Тимурович звати, – відповідає. 

– Дуже приємно, – кажу. 

– Ти дійсно дружиш з моїм сином? – питає. 

– Ну, можна й так сказати, – знизую плечима. – Давид не залишив мені вибору. Він прагне уваги й чомусь вирішив, що я можу йому її дати. 

– Він не помилився, – хмикає чоловік і продовжує їсти. Не розумію, що він має на увазі, але перепитати не наважуюсь. 

– Ваша кава, – ставлю перед ним чашку і помічаю на порозі Давида. Він сонний, але разом з тим і злий. Схоже, зовсім не радий, що тато в гості завітав.

– Що тут відбувається? – питає сердито. 

– Нічого такого, – Рустам Тимурович спокійно робить ковток кави, а от Давид практично закипає. Руки стиснуті в кулаки й вилиці напружені. – Твоя подруга пригостила мене супом. Хочеш? 

– Якого біса ти сюди прийшов? – Давид наближається, а я почуваюсь третьою зайвою. 

Напруга навколо батька і сина така, що ножем можна різати. Розумію, що на цьому моменті час вшиватись, а то ненароком ще якусь таємницю цієї сімейки дізнаюсь. 

– Давиде, я піду краще, – кажу і, залишивши цих двох, поспішаю у коридор. Давид наздоганяє мене вже там. 

– Мій батько образив тебе якось? – питає сердито, поки я взуваюсь. 

– Що? Ні! – випалюю. – Навпаки, похвалив. 

– На нього не схоже, – хмикає нерадісно. – Дякую за суп, мишеня. Я обов'язково скуштую. 

– Угум, – бурчу. – До понеділка, Давиде. Відпочивай! 

Залишаю квартиру настільки швидко, наскільки це взагалі можливо. Лише на вулиці вдається перевести подих. Прямую до найближчої зупинки, а вже звідти – автобусом додому. 

Не розумію, чому все так складається, що мимовільно я стала заручницею ситуації. Спочатку прокинулось сумління і поїхала з Давидом в лікарню. Купила ліки, навіть власноруч мазь у його шкіру втирала. Зварила суп і його татуся нагодувала! 

Таке відчуття, що я повністю втратила контроль над ситуацією. Давид обрав мене собі в подруги, але дружбою тут і не пахне! 

Коли я їхала у велике місто, то планувала повністю присвятити себе навчанню, а що в результаті? Усе йде шкереберть! І у всьому винен Давид Гончар! 

Повернувшись додому, набираю маму, щоб трохи перемкнутися з думок про цього хлопця на щось інше. Звісно ж, не розповідаю їй про свої пригоди й залишаюсь для мами ідеальною донечкою. 

Цілий вечір займаюсь пошуками роботи, яку можна було б поєднувати з навчанням. Я не планую брати гроші у батьків, а платити чимось за житло треба.

Мені підходить тільки одна вакансія – офіціантка в кафе. Записую номер та обіцяю собі завтра набрати. Можливо, щось з цього і вийде. Головне – пробувати. 

У неділю сплю майже до обіду. Довго валяюсь у ліжку, а тоді йду в душ. Зібравшись, снідаю і таки набираю номер, який вчора записала. Домовляюсь про співбесіду сьогодні після обіду і, щаслива, стрибаю по кімнаті. 

Є надія, що роботу таки знайду! Якщо це станеться, то не буде часу на всякі дурниці й Давиду доведеться знайти собі іншу подругу.

У рівно призначений час заходжу в кафе і шукаю поглядом адміністратора. Мені подобається те, що тут доволі просторо і розташоване воно на сусідній з універом вулиці. 

– Ви когось шукаєте? – питає гарна брюнетка з зеленими очима. 

– Я на співбесіду, – кажу. 

– Тоді вам туди, – вказує рукою на коридор, де написано “Вхід тільки для персоналу”. – Перші двері ліворуч.