Розділ 8

В аптеку йдемо разом. Даю фармацевту рецепт від лікаря, і той швидко збирає в пакет все необхідне. Давид оплачує ліки карткою і забирає пакет. Знову йдемо на вулицю, і він навіть двері автомобіля для мене відчиняє. 

– Навіщо стільки всього? – бурчить і кладе пакет мені на коліна. – Я ж не помираю.

– Отже, не все так чудово, як ти мені тут розповідав, – кажу. – Розкажеш, звідки ці синці? Тебе побили? 

– Швидше навпаки, – усміхається, і автомобіль залишає парковку. 

– Серйозно? Якщо ти переміг, то мені навіть уявити страшно, як виглядає твій опонент!

– Я завжди перемагаю, мишеня. 

– Твоїй самовпевненості можна тільки позаздрити! – фиркаю. 

Як я і думала, квартира Давида розташована в новому ЖК. Тут закрита територія, пішохідна зона і практично немає людей. Ну звісно, не кожен може дозволити собі купити квартиру тут. 

– Пішли! – Давид першим залишає салон і вмикає в собі джентльмена. Обходить автівку і двері для мене відчиняє. Навіть руку подає, але я її ігнорую. 

Я досі не до кінця розумію, чому допомагаю йому. Приїхала сюди, до практично незнайомого хлопця, і сліпо вірю, що він нічого мені не зробить. Якби моя мама знала, що робить її донька, просто сьогодні забрала б мене додому!

– Проходь! – Давид торкається мого попереку долонею і легенько підштовхує до входу. Від його дотиків стає ніяково, і єдине, що мені залишається – це слухати його. 

На першому поверсі справжній охоронець уважно мене розглядає. Стає ніяково від цього погляду, а в голові одразу з’являється думка, що він вважає мене дівчиною легкої поведінки. 

Ну а що? Тільки для одного такі дівчата, як я, можуть ходити в гості до такого хлопця, як Давид. 

– Пашо, це Соломія. Її завжди пропускати до мене! – заявляє Давид, а я ніяковію. Оце так доброта з боку Гончара! А якщо я сталкерка і тепер постійно буду тут тинятись?

Від власних думок стає смішно.  Ніяка я не сталкерка, і Давид чудово про це знає. 

Ми заходимо в ліфт і піднімаємось на шістнадцятий поверх. Чесно кажучи, страшно трохи. Я ще ніколи так високо не була… 

– Ласкаво прошу в моє скромне житло! – заявляє Давид, пропускаючи мене у квартиру першою. Роблю це і розумію, що він добряче применшив здобутки своєї квартири. 

Повністю панорамні вікна від підлоги до стелі, все місто як на долоні, дорогі меблі, кухня і техніка. Я ще ніколи нічого подібного не бачила. Тут гарно, але холодно якось.

– Як тобі? – Давид кидає ключі на тумбу в коридорі, і ми разом проходимо у вітальню. 

– Важко сказати, – знизую плечима. – Ця квартира не сильно в'яжеться з тобою. 

– Чому так думаєш? – цікавиться і йде до кухні, щоб увімкнути кавоварку. 

– Мені здається, що тут живе якийсь бізнесмен, який приходить додому, щоб переночувати й з цієї висоти за містом поспостерігати. Так би мовити, дивитись вниз і відчувати, що цей світ йому належить. 

– Як цікаво, – хмикає Давид. – А може, я також думаю про це, коли дивлюсь у вікно?

– Якось не віриться, – розглядаю Давида. – Як на мене, то тобі треба щось простіше. І точно не так високо.

Давид ніяк не коментує моїх слів. Кілька секунд невідривно розглядає, а тоді наче зі сну прокидається.

– Каву будеш?

– Не відмовлюсь, – кажу. 

Поки кава готується, я сідаю на диван і висипаю поруч усе, що ми купили в аптеці. Переглядаю упаковки та звіряю з тим, що в рецепті написав лікар. 

– Це знеболювальне, – пояснюю Давиду, а це мазь, яку необхідно втирати в шкіру. 

– Окей! – хлопець ставить на столик дві чашки кави, а тоді робить те, від чого у мене подих перехоплює. 

Одним махом знімає з себе футболку і залишається в джинсах. Навіть не дивлячись на синець, що виглядає дуже страшно, я розумію, що тіло у Давида гарне, підтягнуте. 

– Не обов’язково робити це просто зараз! – бурчу і концентрую погляд на чашці з кавою. Беру її в руки й роблю ковток. Шкода тільки, що зовсім не даю їй охолонути. – Ой!

– Гаряче, мишеня? – Давид нахиляється до мене і забирає чашку з рук. Дивлюсь на нього і розумію, що він зараз не про каву мене питає… Червонію як помідор, а він задоволено усміхається. – Ти чого? Ми ж друзі!

Як же мені кортить відправити його під три чорти з цими його “друзями”, але натомість роблю зовсім не це. Беру в руки тюбик з маззю і відкриваю його. 

– Давай допоможу! – випалюю і бачу, як брови Давида злітають вгору. 

А що він думав? Я теж вмію дивувати! Головне, щоб після таких експериментів сама не поплатилася!  Я ж то розумію, що ми в різних вагових категоріях і змагатися з Давидом немає сенсу.

– Ти серйозно, мишеня? – здається, Давид не вірить, що я це зроблю. Він сідає поруч і чекає, що ж буде далі.

– Ми ж друзі, Давиде! Забув? – збираю докупи всі свої сили та вичавлюю трохи мазі на живіт хлопцеві. 

Пальці трохи тремтять, коли торкаюсь ними його гарячої шкіри. Відчуваю, як Давид втягує повітря – і настрій стрімко піднімається. Схоже, не лише я стримую емоції.