Розділ 7

Після того, як Давид йде, я все ніяк не можу заспокоїтись. Розумію, що в понеділок знову отримаю від Марата, адже він подумає, що у мене якісь наміри на його племінника. А це зовсім не так! 

Прибравши на кухні, йду в душ і після цього вмощуюсь під ковдрою. У телефоні шукаю вакансії роботи, але поки що нічого відповідного не знаходжу. В першу чергу мені про навчання треба думати, а робота має бути такою, щоб поєднувати її з основною діяльністю. 

У суботу зранку займаюсь прибиранням, а після цього телефоную додому. Ділюсь з мамою останніми новинами й намагаюсь стримувати емоції. Я дуже сумую за домом, тому що це єдине місце, де мене завжди чекають. Але я вже доросла, розпочалося самостійне життя, тому треба тримати емоції під контролем. 

Зробивши всі справи по дому, вирішую сходити в магазин за продуктами. Одягаю джинси та футболку, а зверху ще й кофту з капюшоном, тому що насуваються хмари й, можливо, буде дощ. Взуваю кросівки та залишаю квартиру. Біжу сходами вниз, штовхаю важкі металеві двері і потрапляю просто в обійми… Давида!

– Куди так поспішаєш, мишеня? – він торкається моєї талії руками, а я завмираю, як вкопана. Розумію, що стою в його обіймах, і різко роблю крок від нього. Давиду нічого не залишається, як забрати руки. 

– Ти що тут робиш? – ігнорую його запитання. Давид знову в тій же чорній кофті, але капюшон не одягнув. Зараз його голову та очі прикриває кепка. 

– Я ж говорив, що приїду, – усміхається. 

– Я думала, що ти жартував, – бурчу. 

– Як бачиш ні, – хмикає. – То як, ти готова провести зі мною цей день?

– Ні, не готова! – кажу твердо. – Давиде, мені все це не подобається! Ти можеш знайти собі іншу дівчину, яка буде підтримувати всі твої божевільні ідеї?

– Але я не хочу іншу, мишеня! – заявляє. – Обіцяю, що все добре буде. Ми ж друзі! 

Давид так часто про це нагадує, що мені починає здаватися: він себе таким чином переконати хоче. 

Коли він подає мені свою руку зі збитими кісточками, я вагаюсь ще кілька секунд. Здоровий глузд так і кричить не вестись на його провокації, а от моє серце чомусь готове йому довіряти. Це дивно, але я готова спробувати лише один раз. Якщо Давид зробить щось не так чи надурить мене – більше ніколи не дозволю йому наблизитись до мене. 

Вкладаю свою долоню у його – і відчуваю збентеження. Давид усміхається і веде мене до своєї спортивної машини. Відчиняє двері та чекає, поки сяду в салон. 

Роблю це, і двері зачиняються. Спостерігаю за тим, як він обходить автівку спереду, а коли сідає за кермо – знову кривиться від болю. 

– Ти б краще відпочив і рани залікував, – бурчу. – Видно ж, що тобі боляче. 

– Хвилюєшся за мене, мишеня? – усміхається, повернувшись у мій бік. – Це приємно. 

– Я ж бачу, що тобі боляче, – кажу. – Навіщо вдавати, що це не так? 

– Я не звик показувати комусь, що відчуваю, – знизує плечима. – Мій біль – це мій біль. 

– Ми ж друзі, забув? – усміхаюсь. – Можеш бути зі мною щирим? Це ж складно.

Давид вагається кілька секунд, а тоді робить те, чого я не очікую зовсім. Він піднімає вгору кофту практично до грудей, і я бачу синці у нього по тілу. Виглядає це дуже страшно. Взагалі не розумію, як Давид тримається. Це ж дуже боляче!

– Так куди поїдемо? – опускає кофту, а я видихаю. – Прогуляємось, чи у кафе? Я голодний, якщо чесно.

– Їдемо в травмпункт, – кажу і бачу, як витягується від здивування його обличчя. – Я хочу, щоб тебе оглянув лікар.

– Ти серйозно? – хмикає. – Це ж не смертельно, мишеня. 

– От нехай лікар мені про це і скаже! – стою на своєму. – То що, поїдемо? 

Давид явно здивований, але мене слухає. Заводить двигун, і ми залишаємо мій двір. 

Не скажу, що мені сильно шкода Давида, але є щось таке, через що я не хочу залишати все, як є. У нього погані стосунки з батьком і таким чином він добивається його уваги. Я це також розумію, але аж ніяк не підтримую. 

Якщо ми вже стали друзями, як говорить Давид, то я спробую йому допомогти. Принаймні зроблю те, що в моїх силах. Ну а далі видно буде. Не хочу загадувати наперед. Хоча з цим хлопцем робити цього не варто. Він – одна суцільна несподіванка, і цим усе сказано. 

– Давай краще в приватну клініку поїдемо, – говорить, коли його автівка виїжджає на центральну дорогу. – Так буде швидше і допомога там більш кваліфікована. 

– Добре, – погоджуюсь. 

Я й сама розумію, що в приватній клініці ставлення до пацієнта зовсім інше. Гроші у цьому світі вирішують багато, як би сумно це не звучало. 

– Ти така слухняна сьогодні. Навіть дивно трохи, – Давид кидає у мій бік швидкий погляд, а я зітхаю. Ну хіба він не розуміє, що просто не залишив мені вибору? 

– А ти занадто добрий, – кажу. – Чим більше я тебе пізнаю, тим менше розумію. У мене таке відчуття, що ти просто бісишся від жиру. От справді. У тебе є все, а ти шукаєш проблеми на свою голову. Навіщо? 

– Не все так просто, як може здаватися, – відповідає серйозним тоном. – Гроші – це не головне у житті.