Розділ 4

Катя разом з іншими одногрупниками залишає аудиторію, а я йду до куратора, який стоїть біля столу і погляду з мене не зводить. 

– Якщо ви щодо фото, де я з Давидом… – вирішую сама все пояснити, але Марат мене зупиняє. 

– Соломіє, я дуже добре знаю Давида. Він нічого не робить просто так.

– Що ви маєте на увазі? – гублюсь ще більше. 

– Ти здалася мені розумною дівчиною. Не варто думати, що Давид – серйозний хлопець. Він… вітряний. Якщо звернув на тебе увагу, отже, хоче пограти. Тільки от ігри у нього бувають жорстокими. Я хочу порадити тобі триматись від нього подалі. 

– Так я і не проти, – випалюю. –  Просто так складаються обставини, що ми бачимось. 

– Я просто тебе попередив, – Марат здається мені адекватним і розумним. Цікаво, хто він Давиду, якщо так добре його знає? 

Запитати про це не наважуюсь, тому що це особисте. Дякую йому за пораду і залишаю аудиторію. Тішить те, що Марат начебто на моєму боці та розуміє, що я тут взагалі ні до чого. Залишається тільки триматись подалі від Давида – і все буде добре. 

– Що хотів куратор? – питає Катя, коли сідаю поруч з нею. Наступна пара в іншій аудиторії, з якої добре видно стадіон. 

– Питав, чому мені Давид допоміг з книгами, – кажу швидко.

– І чому ж? – цікавиться Вікторія, яка несподівано з’являється поруч з нашою партою. – Давида важко назвати джентльменом, але з тобою він просто душечка. 

– Не знаю, – кажу твердо і навіть не червонію. – Він був у бібліотеці й сказав, що допоможе. 

– Щось не вірю я тобі, – хмуриться Віка. – А Марат? Що він хотів? 

– Його теж цікавило, чому Давид мені допоміг, – не хочу сваритися з Вікою. Краще спокійно все пояснити й нехай валить.

Мені здається, Віка не вірить у те, що я кажу, але змушена повернутися на своє місце, тому що заходить викладач. 

Розпочинається лекція, я розгортаю зошит, щоб записувати все, але помічаю у вікні, як на стадіон виходять студенти. Схоже, у них фізкультура зараз і хлопці збираються грати у футбол. 

Мабуть, це останній курс, тому що всі вони високі та підтягнуті. Тільки от погляд мій чіпляється за знайому фігуру – Давида Гончара.  Він знову у своїй улюбленій безформній кофті, коли його одногрупники роздягнулися до футболок. 

Я бачу, як Давид розмовляє з іншим хлопцем та усміхається. Дивно, та робить він це доволі легко. Я-то думала, що цей хлопець взагалі на емоції не здатен, а тут такий сюрприз. 

Тільки от це не останній сюрприз від Давида, і розумію я це через кілька секунд. Він таки знімає з себе кофту і залишається в чорній футболці. Я ж як божевільна витріщаюсь на його м’язи та ковтаю слину, якої в роті надто багато зібралося. Так невчасно згадую, як торкалась його рук і ці самі м’язи під своїми пальцями відчувала. Серце починає битися частіше і дихання пришвидшується.

– На кого дивишся? – шепоче мені на вухо Катя – і я наче з-під води на поверхню виринаю. 

– Що? – відвертаюсь від вікна і дуже сподіваюсь, що дівчина не здогадається, за ким я підглядала. 

– Це, мабуть, останній курс, – зацікавлено дивиться у вікно Катя. – Красені просто! А Гончар який! Оце м’язи у нього!

Так, я знову починаю втрачати контроль над собою! Очі так і просяться ще хоча б разочок глянути на нього, але тримаюсь. Не треба мені цього! Я навчатись повинна!

Тільки зараз розумію, що пропустила початок лекції через розглядання Давида. Злюсь в першу чергу на себе і подумки ставлю бар’єр між нами. 

Марат має рацію! Не треба мені цього! Я повинна тримати емоції під контролем, адже сама потім шкодувати буду. 

Ігри, в які грає Давид – не для мене. І зараз я не про футбол кажу.

За всю пару я більше жодного разу не дивлюсь у вікно. Просто опановую себе і згадую, для чого тут. Зате Катя зітхає разів сто, поки викладач нас не відпускає, тому що намилуватися не може хлопцями. 

– Підемо в їдальню? – питає, коли залишаємо аудиторію. – Після такого футболу у мене прокинувся апетит. 

– Пішли, – усміхаюсь. 

– Ви куди? – нас наздоганяють Діма з Артемом, і далі йдемо разом.

– На обід у їдальню. Складете нам компанію? – питає Катя.

– Звісно! – одразу ж погоджуються хлопці. 

Всередині багато столів і сама їдальня доволі простора. Нам доволі швидко вдається знайти вільний, і, поки ми з Катею тримаємо місця, хлопці йдуть по обіди для нас. 

– Я допоможу! – кажу, коли помічаю, що черга все збільшується, а хлопцям треба ще й для нас обіди взяти.

Залишаю Катю за столом стерегти його і наші речі, а сама йду до хлопців. Тільки от на півдорозі несподівано перечіплююсь через ногу Вікторії, яку вона так невчасно виставляє у прохід. 

Миттєво втрачаю рівновагу і розумію, що зараз просто впаду, але цього не стається. Мене встигає спіймати… Давид! Його руки у мене на талії, а мої – у нього на руках вище ліктів. Відчуваю, як під шкірою напружуються його м’язи, і червонію. Давид так і не одягнув кофту, а його волосся мокре після фізкультури й стало більш темним.