Розділ 3

Чекаю на Катю в аудиторії. Сьогодні мають розпочатися перші лекції, тому із завмиранням серця чекаю на них. Це ж так цікаво – дізнаватися щось нове. Єдине, що не дає мені спокою – це Давид. Він добряче мене розізлив! Я, звісно, знала, що мажори не добирають слів, але це явний перебір. 

– Ти чого така завантажена? – питає Катя, кидаючи на стіл свою сумку. Дівчина сідає поруч зі мною і зацікавлено розглядає. 

– Та так! – бурчу. Розповідати про Давида не хочу. Нехай він залишиться тільки неприємним спогадом. – Тебе знову тато привіз?

– Ага, – киває. – Просто він їде у цей бік, тому я й сідаю з ним. 

Аудиторія починає заповнюватися студентами, і серед них помічаю Діму та Артема. Хлопці махають нам, але сідають у самому кінці. Коли всередину заходить Вікторія, я зацікавлено її розглядаю. Знову вся така ідеальна, як лялька. Схоже, не втрачає надії спокусити нашого куратора. 

До речі, про нього.  Марат з’являється в аудиторії одразу після дзвінка. Він не тільки наш куратор, але й викладач. 

Після того, як ми зустрілися вчора у кафе, тепер мені цікаво, що спільного між ним і Давидом. Давид явно багатий, одна машина чого варта, а от Марат працює в універі.

Щось тут не сходиться. 

З роздумів виринаю різко, коли Катя штовхає мене ліктем в бік. Мало не падаю з лавки й пізно розумію, що зараз усі витріщаються на мене. Навіть куратор. Червонію до кінчиків вух і не розумію, що відбувається.

– Соломіє, ви ще не прокинулися? – Марат питає спокійно і навіть усміхається.

– Ні, я просто… – і що сказати? Я ненавиджу потрапляти в подібні ситуації! Перша лекція, а посміховиськом стала. 

– Я просив вас сходити у бібліотеку і принести книги, які підготувала мені Марія Павлівна, – пояснює Марат.

– Добре, – я зараз на все готова, лиш би вийти з аудиторії та вдихнути повітря. Під прямими поглядами усіх присутніх залишаю аудиторію, вдихаю і розумію, що поняття не маю, де розташована бібліотека. Стою посеред коридору та озираюсь у різні боки. 

Розумію, що треба шукати карту з планом будівлі, тому йду до центральної зали й дорогою жодної живої душі не помічаю. Навіть спитати немає у кого…

На щастя, план таки знаходжу і розумію, що бібліотека розташована на першому поверсі. Спускаюсь вниз і радію як дитина, коли бачу потрібну табличку. Штовхаю важкі дерев’яні двері, які одразу ж неприємно скриплять, і ступаю у царство книг. Запах тут не дуже приємний, але це можна пережити. 

За стійкою немає нікого, і я не розумію, де шукати цю Марію Павлівну. 

– Агов! Тут є хтось? – кричу, а у відповідь – тиша. Починаю дратуватись. Я зовсім не хочу стовбичити тут, поки інші студенти вивчають першу тему. Взагалі не розумію, чому Марат саме мене сюди відправив. 

Десь між стелажів чути якийсь шурхіт, і я розумію, що там хтось є. Радію і йду туди, але, заглянувши, нікого не бачу. Тільки книги, книги та книги, яких тут ну дуже багато. 

– Гей! Хто тут? Маріє Павлівно, це ви? – знову питаю, але за мить поруч зі мною з’являється зовсім не вона. Давид штовхає мене до стелажів із книгами, і кілька падають до наших ніг. Він сам нависає зверху і притискається своїм тілом до мого. Занадто близько.

 – Ти збожеволів? – ціджу і хочу відштовхнути, але нічого не виходить. Давид задоволено усміхається, відчуваючи свою перевагу наді мною.

– Знову будеш казати, що не переслідуєш мене? – шепоче біля мого вуха. Відчуваю, як мурахи біжать тілом, і ця реакція зовсім мені не подобається. 

– Марат Русланович відправив мене за книгами! – випалюю. – Відпусти! Мені треба на лекцію повертатися!

– А як же книги? Ти ж не знаєш, де вони, – протягує Давид.

– А ти знаєш? – дивуюсь. У мене таке відчуття, що цей хлопець зробив щось з Марією Павлівною і зайняв її місце. У мене більше немає пояснень, якого біса він тут тиняється.

– Звісно, – усміхається. – Можу показати.

– Покажи! – випалюю.

– А що мені за це буде? – питає, а я завмираю. Він серйозно зараз? – Я не звик нічого робити просто так. Тому вигадай щось оригінальне, мишеня.

– Що? Мишеня? – знову сіпаюсь. 

– Не подобається? – Давид розтягує уста в усмішці, а я дивлюсь в його очі й не розумію, чому такий гарний хлопець такий мудак. 

Насправді я не часто лаюсь. Практично ніколи цього не роблю, але з Давидом інших слів просто немає. Він змушує мене бути поганою, і це мені зовсім не подобається.

– Відпусти мене! – ціджу, але він мене не слухає. 

– А якщо не відпущу? 

– Я скажу Марату, що ти мене затримав! – випалюю перше, що на думку спадає. 

– Та невже? – хмикає і дістає з кишені телефон. Я знову сіпаюсь і ненароком торкаюсь пальцями рук Давида вище ліктів. Відчуваю під кофтою м’язи – і знову ніяковію. Схоже, він ховає під цією чорною кофтою щось гарне.

Боже, про що я думаю?! 

– Усміхайся! – заявляє Давид, а я дивлюсь на його телефон і пізно розумію, що він робить фото нас двох. Та найгірше чекає попереду. Я бачу, як Давид надсилає це фото Марату і, задоволений собою, ховає телефон назад у кишеню. – Я скажу, що ти сама мене чіплялася.