Розділ 2

– Соломіє, а ти звідки? – питає Артем, коли офіціантка йде по наше замовлення. 

– З Львівської області, – відповідаю. – Я народилася і виросла у селі. 

– Справді? А так і не скажеш, – усміхається та уважно мене розглядає.

Я розумію, що Артем не має наміру мене образити, але не люблю такі стереотипи, що дівчата з сіл якісь не такі. От, наприклад, я! Завжди добре вчилася, у мене розвинений інтелект, а ще – неабиякі амбіції. Єдине, що робить мене трохи нижчою за інших – це не брендовий одяг. Звичайний, з ринку. Але не думаю, що хтось почне звертати на це увагу через кілька хвилин розмови зі мною. 

– Солю, дуже гарна та розумна, – вступається за мене Катя. – До речі, а де ти живеш? У гуртожитку?

– Ні, я винаймаю квартиру, – кажу. – Я не хотіла жити в гуртожитку, тому що там завжди дуже шумно і не зрозуміло, які сусідки попадуться. А у квартирі я одна і можу робити, що хочу. 

– А хто оплачує квартиру? Батьки? – питає Діма.

– Я сама, – кажу та отримую у відповідь три здивовані погляди. – Я все літо працювала і зараз маю можливість жити там. 

– Це круто! – відповідає Катя. 

– Дякую, – усміхаюсь. 

Перед тим, як взятись за їжу, вирішую сходити у вбиральню, щоб руки помити. Залишаю друзів у залі, а сама йду на пошуки вбиральні. Швидко роблю всі справи, а коли відчиняю двері в коридор, ненароком б’ю когось ними.

– Ой, пробачте! Я не… хотіла! – випалюю і розумію, що знаю цього чоловіка. Це мій куратор – Марат Русланович. 

– Не страшно, – він усміхається і поправляє піджак. – О, а я тебе вже бачив! Студентка моя?

– Ем… так, – кажу зніяковіло. Приємно, що Марат впізнав мене. – Я Соломія.

– Гарне ім’я, – усміхається, а я ще більше ніяковію. Просто в універі Марат таким холодним був і відстороненим, а тут наче інша людина. Усміхається. 

– Дякую, – кажу. – Я вже піду. Друзі чекають.

Марат тільки киває, а я поспішаю в зал до своїх нових знайомих. Тільки от мало з кроку не збиваюсь, коли бачу того самого Давида, що любить носити все чорне. 

Він сидить у кутку зали й капюшон досі на ньому. Давид переглядає щось у телефоні, і таке враження складається, що йому байдуже на те, що навколо нього відбувається.

– Ти бачила нашого куратора? – шепоче Катя. – Він привітався з нами.

– Бачила, – кажу. – Зі мною також.

Схоже, Марат не лише мене запам’ятав, а я розмріялася. 

Нам приносять їжу, але оскільки я сиджу обличчям до Давида, чомусь постійно дивлюсь у його бік. Мені цікаво, коли він нарешті зніме цей дурнуватий капюшон. Мабуть, він і спати з ним лягає. 

Марат повертається через кілька хвилин і сідає поруч з Давидом. У залі доволі шумно, тому мені важко розібрати, про що вони розмовляють, а в якийсь момент взагалі ловлю себе на думці, що відкрито витріщаюся на цих двох. 

Різко опускаю погляд у свою тарілку і подумки даю собі запотиличник. Якого біса мене так цікавлять ці двоє?

– Може, підемо в парк? – питає Артем, коли настає час розходитись. – Погуляємо.

– Давайте іншим разом, – кажу. – Мені додому треба.

– Мені теж, – підтримує Катя. – Тато має забрати з хвилини на хвилину. 

– Шкода, – зітхає Артем. – Соломіє, можна провести тебе додому? 

– Мене? – здивовано завмираю. – Не потрібно. Я близько живу. 

Розумію, що Артем не просто так це пропонує. Мабуть, я йому сподобалася. Тільки от не хочу морочити йому голову, тому одразу кажу “ні”. 

Ми прощаємось вже на вулиці, і я йду тротуаром у бік домівки. Насправді йти мені хвилин двадцять, але в планах заскочити в магазин і купити дещо з продуктів. 

Роблю ще кілька кроків і завмираю, коли поруч на швидкості проноситься знайомий чорний автомобіль. Не лише я проводжаю його поглядом. Ну звісно, таку дорогу автівку не часто можна побачити. 

Купую в магазині все необхідне, як і планувала, а тоді повертаюсь додому. Моя квартира доволі маленька й однокімнатна, але тут є усе необхідне. Головне, що чисто та затишно. 

Поки готую собі поїсти на вечерю, вирішую набрати маму. Знаю, що вона там хвилюється, тому хочу поділитися останніми новинами. Ну і, звісно ж, заспокоїти її.

– Як добре, що ти зателефонувала, – одразу ж видихає, а я усміхаюсь. – Усе точно добре?

– Усе чудово, мамо, – кажу. – А ви як? Як малявка?

– Сама ти малявка! – чую на задньому фоні крики сестри. Вже навіть уявляю, як мама, тато і Саша сидять усі разом і слухають цю розмову. 

– І я тебе люблю! – сміюсь. 

– А хлопці гарні там є? – питає Саша, а я чомусь одразу згадую Давида. Нічого не можу з собою зробити. Цей хлопець постійно у мене в думках. 

– Які хлопці, доню? – втручається мама. – Соломія вчитися поїхала, а не за хлопцями заглядати!

Я усміхаюсь і відчуваю, як теплом наповнюються груди. Дуже сильно люблю своїх рідних. І сумую за ними.