Розділ 1

Два тижні минуло з того моменту, коли дзвінок змінив все в її житті, залишивши по собі лише порожнечу і розпач. Меган не могла змиритися з відсутністю того, хто був для неї всім. Втрата чоловіка стала тією страшною порою, яка повністю перевернула її світ. Кожен день був як боротьба — вона намагалася знайти хоч якийсь шлях до спокою, але її душа залишалася заблокованою у мороці болю і незрозумілих почуттів.

Сьогодні, як і в останні дні, вона сиділа на холодній підлозі в вітальні, притискаючи до себе коліна, і розглядала їхнє останнє спільне фото. Це було не просто зображення — це була частина її серця, зв’язок з тим, що вже ніколи не повернеться. Кожен погляд на це фото, немов знову повертала її в моменти щастя, і в той же час, немов загострював біль від втрати.

Світлина, на якій вони щиро усміхалися на сонячному пляжі Фіджі, була як мить, зафіксована у часі, коли все було безтурботним і гармонійним. Вона цілувала його в щоку, а він, нахилившись до неї, дивився в камеру з тією легкою усмішкою, яка завжди дарувала їй відчуття дому. Океан, що розкидався на горизонті, пальми, що шепотіли на вітрі, і тиха, чиста радість — це був той світ, де не було місця для втрат. Тоді вони навіть не могли здогадатися, що це стане їхньою останньою відпусткою, яку вони проведуть разом.

Тепер ці спогади, що колись наповнювали її душу теплом, стали лише тінями минулого, до яких вона прагнула повернутися, але не могла. 

Ендрю завжди був для Меган уособленням сили та мужності. Лікар за покликанням, він присвятив своє життя рятуванню людей. Вони познайомилися в лікарні, коли Меган проходила практику після університету. Його доброта, увага до кожної дрібниці і невтомна енергія стали для неї чимось більшим, ніж просто захопленням. Він не лише лікував тіла, а й торкався глибин душ — це була його справжня сила. Саме тому вона закохалася в нього.

Але все змінилося півроку тому, коли Ендрю прийняв рішення, яке розділило їхнє життя на «до» і «після». Він вирішив залишити свою роботу в лікарні і приєднатися до лав армії. Це не було спонтанним вчинком — він довго вагався, усвідомлюючи, як важко це буде для Меган. Бойові дії, які відбувалися в Латинській Америці  забирали тисячі життів, і він не міг залишатися осторонь, не відповідаючи на поклик обов’язку.

— Мег, я маю піти, — сказав він того вечора, коли вони сиділи на дивані в їхній невеликій вітальні. Його очі випромінювали рішучість, яку вона так добре знала. — Я рятую життя тут, але там… Там люди вмирають щохвилини. Їм потрібна допомога.

Дівчина пам’ятала, як довго мовчала, намагаючись знайти слова, щоб зупинити його. Але вона знала: це був його вибір. Вона завжди поважала його відданість, його силу духу, але думка про те, що він вирушить у гарячу точку, розривала її серце.

— А як же я? Як же ми? — тихо запитала вона. Її голос зрадницьки здригнувся, коли вона стискала його руку.

— Ми залишимось. Я завжди повертатимусь до тебе. Я обіцяю, — відповів він, притискаючи її до себе.

Меган намагалася змиритися. Вона знала, що його рішення було продиктоване не бажанням залишити її, а глибоким відчуттям обов’язку. І хоча вона не могла погодитися з цим до кінця, їй довелося прийняти нову реальність.

Наступні півроку стали випробуванням. Її коханий перебував за сотні кілометрів, рятуючи життя у таборах для біженців і на полі бою. Вони підтримували зв’язок через відеодзвінки, хоча ці розмови були короткими й часто переривалися. Вона бачила, як війна змінює його. Його обличчя стало втомленішим, його очі — сумнішими, але він ніколи не скаржився.

— Я зроблю все, щоб повернутись до тебе, Меггі, — завжди казав він, завершуючи дзвінок.

Та одного дня телефон так і не задзвонив.

Це було звичайний ранок неділі, коли вона отримала дзвінок. Сухий і формальний голос повідомив їй, що її чоловік загинув під час атаки на мобільний шпиталь. Ворожий дрон знищив всю команду, яка намагалася евакуювати поранених.

Дівчина не могла повірити. Це була не просто смерть коханого — це був крах усього, що вони будували разом. Вона залишилася самотньою в їхній квартирі, повному його речей, запахів, спогадів. Її світ став порожнім і безмовним.

Вона згадувала їхню останню розмову. Його усмішку, коли він сказав:

— Меггі, я скоро буду вдома.

Але він більше ніколи не повернувся. Його улюблена чашка все ще стояла на кухонній полиці, сорочка висіла на спинці стільця в їхній спальні, а на поличці вітальні залишилася книга, яку він так і не дочитав. 

Згадка про чоловіка миттєво вкрала у Меган останні сили. Сльози, що знову наповнили її очі, зрадливо котилися по щоках, немов відбиток того болю, який не відступав. Вона сховала обличчя в колінах, намагаючись приховати свою безсилу тугу. 
  
Меган завжди намагалася бути сильною, але зараз усе навколо стало таким хистким, що навіть найменший рух здавався здатним зруйнувати все. Як медсестра, вона звикла бути опорою для інших, надавати їм сили та підтримку, але сьогодні навіть найпростіші завдання перетворювалися на непосильні випробування.

Вона намагалася втекти від своїх почуттів у роботі, шукаючи хоч якусь втечу в знайомих рухах та обов’язках. Її руки почали тремтіти, коли вона намагалася ввести голку чи взяти кров. Кожен рух був мов тягарем, і не могла зібратися, аби виконати навіть найпростішу задачу. Все стало чужим, навіть те, чому вона присвятила своє життя. 

Керівництво лікарні помітило її стан і не залишило їй вибору. Вони змусили її піти у відпустку. Це був той крок, якого Меган так боялася. Вона не хотіла бути наодинці зі своїми думками і болем. Але на цей раз вона не могла нічого змінити.

Залишившись вдома, дівчина відчула, як самотність починає стискати її в своїх холодних обіймах. Кожен куточок дому був сповнений його присутністю — його сміх, його кроки, навіть запах, який залишався після нього, немов невидимий привид. І тиша, яка заповнювала простір, ставала нестерпною. Вона була настільки гучною, що кожен її звук нагадував про те, чого більше не було. Тепер, у порожнечі, Меган відчула, як усі її сили, на які вона так розраховувала, відходять від неї.