Розділ 18

Матвій не пропустив нікого, хто зустрічався на дорозі.

Завдяки Глібу він знав, де ховався Антон. Його він залишить на закуску. Батько не простить йому, якщо він усіх собі забере.

Добре, що цей мудак не мав багато однодумців. Це й грало зараз на руку парубкові.

Він розлючено пробирався вперед, знаючи, що десь тут була Юна. І хоч він попросив Гліба доглядати за нею, це не гарантувало її повну безпеку.

З-за рогу він помітив руду маківку, яка належала матері тієї дівчини, через яку він зараз тут.

— Дарино, Дарино, і що ж вам не сиділося? Не було б зараз такої драми. Кому це потрібно? — Кричав у порожнечу Матвій.

Жінка розуміла, що він тут заради Юни, а тому й бігла до неї. Щоб бути останньою перепоною, яка не дозволяє їм її забрати.

Але і це їй не вдалося. Як тільки вона забігла до дочки, не встеживши, що за нею був хвіст, Дарина сильно прорахувалась. Ігор Леонідович, що слідував за нею по п'ятах, не дав жінці втекти. Він штовхнув масивні двері, заходячи всередину.

— Так не піде, любове моя. — Оманливо ніжно промовив чоловік.

Він упіймав жінку за волосся, боляче стискаючи його в руці.

— Батьку. — Вигукнула Юна.

Чоловік звернув увагу на перелякану дівчину, що стояла, притулившись до стіни, і стискала в руці пістолет.

То був перший раз, коли вона так його назвала.

Юна сама не чекала від себе подібного. Але картина, що розгорнулася перед її очима, неабияк налякала дівчину. Вона боялася що Ігор Леонідович, незважаючи ні на що, завдасть її матері шкоди.

Юна хотіла будь-яким способом привести його до тями. Якщо це можливо.

З іншого боку, дівчина десь у своїй підсвідомості розуміла, що мирно вони не вживуться.

Але не такою ціною.

— Юна. — Промовив чоловік, дивлячись, як його дочка, дочка, яка щойно назвала його батьком, повільно піднімає вгору пістолет.

Вона цілиться просто в них.

Огнєва не рухається, вона боїться. Боїться за свою дівчинку, адже вона, як ніхто інший, знає, що після пострілу, як раніше вже не буде.

Вона знає, як це – забирати життя.

Зараз час немов застиг, ніхто не рухається.

Ніхто не бачить реальної картини. Зараз тільки очі Юни не застелені пеленою. Вона заплющує очі і, відводячи дуло трохи лівіше, ставить пальці на спусковий гачок.

Звук пострілу приголомшує їх.

В цей момент ніхто з них не рухається. Тільки тихе кректання позаду батьків дівчини приводить їх до тями.

Юна в паніці розплющує очі, боячись побачити, що наробила. Тільки єдине, що вона бачить — це широкі груди Матвія перед собою.

— Якщо не можеш вистрілити - не цілься. — Бурмоче він їй у верхівку.

Матвій був тим, хто зробив постріл. Він вистрілив у людину, в яку цілилася дівчина. Антон, що стояв за її батьком, збирався нашкодити їм. Цього не могла припустити Юна, цього не міг допустити і Матвій.

— Юно. — Тихо кличе її Ігор Леонідович.

— Дівчинко моя. — Приєдналася до нього Огнєва.

Але Юна їх не чула, вона важко дихала в груди Матвія, відчайдушно чіпляючись за нього. Їй було страшно. Дівчину трясло.

Потрясіння, яке вона пережила, настільки сильно зачепило її, що вона, після того, як відчула себе в безпеці, знепритомніла.

Цією безпекою були обійми Матвія.

***
Прийшла до тями дівчина в тій же кімнаті, в оточенні невідомих людей. Як тільки вона вирішила запанікувати, до неї одразу ж підійшов Матвій. Юна вчепилася в нього мертвою хваткою, чим розсмішила чоловіка.

— Все гаразд, не переживай усі цілі. — Шепотів їй Матвій.

Вонапродовжувала так само шумно дихати, намагаючись привести серце, що розбушувалося, в порядок.

Десь за стіною вона чула знайомі голоси.

— Ти не можеш ховати її від мене! Вона моя дочка! — Обурено репетувала Дарина Петрівна.

— Вона також і моя дочка! — Не відставав від неї чоловік. — Через тебе ми зараз у цій ситуації опинилися.

— Зачини двері, вони мені заважають. — Наказав Матвій Глібу. Той беззаперечно виконав його прохання.

— Антон помер? — Перше, про що поцікавилась Юна.

— Ні. — Крізь зуби промовив Матвій. — Я дуже цього хотів би. Але його життя не в моїх руках.

— Добре.

— Матвію, дуже скоро тут будуть люди з Безпечної. Ми маємо передати Антона та Огнєву їм. — До Матвія підійшов його помічник. Він із співчуттям дивився на Юну, вибачаючись за сказане.

Дівчина відразу сполохалась.

— Не віддавай її їм. Прошу тебе. — Вона зловила Матвієву руку, стискаючи її.

— Заспокойся. — Наказав їй чоловік. — Поки вони з батьком не розберуться, її ніхто не відправить.