Розділ 14

— Юно, дівчинко, ти моя дочка! Моя! — Дівчина спостерігала за емоціями на обличчі літньої людини, яку вона спочатку вважала жорстокою. Зараз він мало був схожий на того чоловіка, що постав перед нею кілька днів тому. Він постав перед нею у новому світлі.

— Так ... — Абсолютно байдуже відповіла Юна. Вона була не рада і не засмучена. Вона була спустошена. Так буває, коли припущення підтверджуються. Так буває, коли все сказане виявляється правдою і приходить усвідомлення, що все життя було суцільною брехнею. Це не боляче, ні. Це неприємно.

Ігор Леонідович одразу помітив загальмованість дочки і легко стиснув її плече, показуючи, що розуміє її почуття. Хоча десь там, усередині, він боявся, що дівчина, навіть після підтвердження батьківства не прийме його як батька. Що він і надалі залишиться для неї злочинцем, від якого втекла її мати у пошуках кращого життя. І він наважився.

— Вибач мені, Юно, пробач за все. — Дівчина здивувалась такій сентиментальності того, хто заправляв місцевими бандитами. І все ж таки вона була безхребетною ганчіркою, тому що цей винуватий голос змушує її пом'якшитися і не дивитися вовком на нього.

— Вибач мені за те, що ти не з власної волі тут опинилася. — Вона здивовано глянула на нього. — Не зрозумій неправильно, я не перепрошую за те, що ти тут, тому що я не дізнався б, що вже давно батько, і що в мене така чарівна дочка. Я перепрошую за те, яким саме чином ти потрапила до Денджера. — Чоловік обійняв Юну за плечі, прямуючи до виходу з клініки. Він не припиняв говорити, а дівчина не наважувалася його перебивати. — Матвій, він схожий на мене в молодості, це не дивно, адже саме я був тим, хто його виховав. У ньому більше вогню, ніж було в мені, коли я був у його віці. Тому він небезпечніший. Але жорстокість його ніколи не була спрямована у бік родини. Він не робить таких помилок, які я колись робив.

Ігор Леонідович замовк, продовжуючи йти вперед, Юна не помітила, як вони минули автомобіль, і, не зупиняючись, прямували в невеликий сквер. Що ж, прогулянка так прогулянка.

— Я…— Юна набрала більше повітря, збираючись поставити питання, але не змогла.

— Що? — Ігор Леонідович, або його вже варто називати “тато”, не дав їй поблажку, вимагаючи, щоб вона все ж таки запитала.

— Я хочу знати правдиву причину, чому моя мати ризикувала всім, аби втекти від вас. — На обличчі чоловіка знову застигла маска провини. — Я питаю не тому, що хочу вас звинуватити в чомусь, я хочу знати, що саме їй загрожує, що загрожує мені, якщо я вирішу залишитися. — Надія в очах чоловіка згасла так само швидко, як і спалахнула, варто було Юні уточнити. — Якщо я вирішу.

— Дарина тобі не каже, правда?

— Я б не питала у вас після її розповіді, швидше за все, я б вас звинувачувала. Якщо я цього не роблю, отже я нічого не знаю. Тільки прошу не користуватися моїм незнанням.

— Я й не думав. — Образився чоловік. — Присядемо? — Він вказав на невелику терасу затишного кафе. Юна, сподіваючись одержати відповіді, погодилася.

— Думаю, варто почати від самого початку, з того, що було до Революції, коли ще не було створено Безпечних та небезпечних зон. Тяга до легких грошей затьмарювала голову багатьом, і вони, творячи безчинство, збивали власні капітали. Хтось грабував, хтось убивав, хтось торгував зброєю чи наркотиками, це дуже прибутковий бізнес, скажу тобі. — Ворлов-старший відволікся на офіціанта, роблячи замовлення. Юна ж надала вибір біологічному батькові, не бажаючи нічого.

— Тоді влада вирішила, що подібне не може творитися в сучасному суспільстві і шляхом внутрішніх чвар серед злочинців хотіла знищити злочинність. Але знищити всіх було нереальним завданням. У той час Дарина була молоденькою сімнадцятирічної дівчиною, вона була дуже гарною, дочкою мого партнера. Він був одним із повірених картеля. Моторошний тип, він не знав жалю, а я тільки-но став на заміну батька керувати злочинною організацією, і думав, що мені море по коліна, що в принципі так і було. — Його вихваляння потішило дівчину. Вона розсміялася разом із Ворловим.

— Чим ви займалися? — Всі веселощі закінчилися, здається, не розпочавшись.

— Я керував найманцями. Я… Я – погана людина, Юно. Вона не дарма від мене втекла. Я знав, що Дарина не погодиться бути зі мною. Коли ми тільки зустрілися вона вже була заручена. Говорила, що у них любов і вона ніколи не погодиться бути моєю. — Чоловік потер перенісся, наче спогади приносять йому дискомфорт.

— Ви змусили її бути з вами? — Спитала Юна.

— Ні, я після трьох її відмов, більше з нею не бачився. А пішов одразу до її батька. Знав, що він ласий до легких грошей, і йому нічого не варто продати рідну дочку. Я, за умовами угоди, отримую Дарину, а він - мене як партнера та гаранта безпеки його бізнесу. Вигідно. — Посміхнувся Ігор Леонідович, він сьорбнув вже охоловшу каву і скривився.

— Ви хоч колись ладнали? — Юна хотіла поставити інше запитання, але знала, що відповідь їй не сподобається.
— Ні. — Хитнув він головою. — Майже ніколи. Наше сімейне життя було далеким від ідеальності. Вона не була зі мною добровільно. І її істерики можна було зрозуміти.

Юна вже здогадалася, що була наслідком насильства і це приносило їй неймовірний біль. Ворлов-старший хоч і не говорив про це прямо, але все ж таки його слова тільки підтверджували здогади дівчини.

— З віком я тільки приглушував голос совісті, вважав, що все роблю правильно, рівно до того моменту, як побачив порожній номер готелю та кров Дарини на ліжку. Я шкодував тільки про те, що так і не досяг її любові.