Розділ 12

На іншому кінці Денджера двоє мовчазних людей були в тривожному очікуванні. Кожен мав свої причини піти на крайні міри.

— Як гадаєш, він погодиться? — Огнєва нервово постукувала пальцями по лобі. Дурна звичка, якої вона не могла позбутися.

— Не впевнений. Але одне можу сказати точно —  Матвій давно мітить на місце старшого Ворлова. Його амбіцій та підступного характеру має вистачити, щоб потрапити на наш гачок. — Гліб ненавидів себе за те, що він, по суті, використовує друга у своїх цілях.

"Але ж йому не вперше". — Невесело подумав він.

— Як Юна відреагувала?

— Я не змогла. — Зізналася жінка.

— Як? — Гліб підскочив зі свого місця, дивлячись здивовано на колегу. — Вона важлива для цього плану, так само, як і Матвій, невже ти не розумієш?

— Як я могла їй сказати про це зараз? — Не залишилася в боргу жінка. — Я тільки розповіла їй, що все життя їй брехала. Вона тільки зараз дізналася, що її рідний батько злочинець. Як я мала їй про це сказати, поясни мені? Думаєш мені легко? Ще чого. Вона й так мені не довіряє. — Жінка втомлено видихнула. У її голосі відчаю більше, ніж бажання помсти.

Гліб швидко задумався, чи хороша це ідея погодитися брати участь у такому хисткому акті відплати.

— Піду я, Глібе. Втомилася. — Дарина Петрівна тихо підвелася зі стільця і попрямувала до своєї кімнати. Але не встигла вона вийти за двері, як почула стукіт.

— Я відкрию, а ти не висовуйся. — Наказала.
Вона очікувала за дверима побачити будь-кого, тільки не Ігоря.

— Знаю, що пізно. Бачу ти не спиш, тож я увійду. — Він не питав дозволу, а просто повідомляв очевидне. Він завжди так робив і скільки б часу не минуло, чоловік зовсім не змінився.

— Юни тут нема. — Огнева сподівалася, що дочка залишилася у Ворлова старшого, але побачивши його на порозі свого номера, вона напружилася. Адже, якби Юна залишилася в Ігоря він навряд чи прийшов в такий пізній час.

— Я знаю, вона попросила відвезти її до Матвія. — Жінку наче струмом ударило.

— Я ж просила тримати її подалі від нього. Ти це навмисне, так? Ти зробив мені це на зло. Ти… Ти… — Жінці було складно підібрати слова, які описали б її обурення.

— Заспокойся. Я не бачу в їхньому спілкуванні нічого поганого. Тим паче, вони не рідні. У тебе немає причин для занепокоєння. — Від того, що Ігор Леонідович говорив спокійно, Дарину трясло все з більшою силою.

— У мене вони є, ці причини. — Прогарчала. - Я не хочу, щоб моя дочка повторила мої помилки.

— Вона і моя дочка, Дарино. — Нагадав. — І якщо вона має хоч щось від мене, то вона не буде такою дурною і безрозсудною. Заспокойся та припини істерику. Ти мені винна, не думаєш?

— Я тобі нічого не винна. — Жінка гордо й упевнено задерла підборіддя. Але її впевненість була швидше напускною. Вона постійно поглядала на двері до сусідньої кімнати, наче шукала підтримки, поки хоч і такої невидимої.

— Ти винна мені двадцять років життя моєї дочки, які я пропустив. — З надломом у голосі та гіркотою сказав Ворлов.

— То що ж ти її відпустив до синочка свого, а не заповнював прогалини у спілкуванні та вихованні? — Не прогавила можливості вколоти Дарина.

— Я може й жорстокий, але не до рідних. Вона мене цурається, я не став нав'язувати їй своє товариство.

— Як благородно,  а від мене ти що хочеш? — Вона склала руки на грудях і стала навпроти стільця, на якому розташувався її непроханий гість.

— Розкажи мені про неї. — Несподівано. — Якою вона була у дитинстві? Що їй подобається, чим вона захоплюється? Все. Я хочу знати про неї все.

— Ти прийшов так пізно через це? Послухай, я не маю бажання зараз з тобою розмовляти. Будь ласкавий, покинь приміщення. — Жінка відчинила вхідні двері в надії достукатися до непроханого гостя, але той і не думав йти.

— Добре. — Здалася вона. — Що ти хочеш почути?

— Все спочатку, якою вона росла? — Чоловік говорив з надломом у голосі, але Дарину таким не пройняти, вона хотіла якнайшвидше позбутися ненависного їй чоловіка.

— Юна завжди була тиха, спокійна та слухняна. На відміну від тебе, вона не була проблемною. — Не прогавила можливості вказати на недоліки колишнього чоловіка.

— Тоді вона й не в тебе пішла, ти теж не відрізнялася поступливістю. — Ігор Леонідович не залишився у боргу.

— Вчилася вона завжди добре. Не відмінниця, але Юна не дурна дівчинка, тож прошу тебе, не втягуй її у свої нечесні ігри. Вона світла душа, не забрудни її своїм брудом.

— Це зайве, Дарино, якщо ти маєш рацію, то вона і моя дочка, я не ризикуватиму нею. — Чоловік не образився від сказаного, він звик до кількох слів колишньої дружини.

— Я знаю хто ти. Це вже багато про що говорить.

— Я планую завтра взяти дівчинку до клініки для аналізу. — Зізнався чоловік. — Кажу тобі це, щоб ти була готова. — Він ляснув себе по колінах і підвівся зі свого місця, маючи намір піти з номера і дати жінці розслабитися.

— Можеш сказати своєму охоронцеві, щоб виходив. — Біля самого порога видав Ігор. Сказане ним застало жінку зненацька, вона дивилася на зачинені двері, обмірковуючи ситуацію.