Розділ 7

— Ігоре Леонідовичу, гостя Матвія Ігоровича прибула, запросити її до кабінету? — сивий чоловік дочекався ствердного кивка, після чого пропустив стривожену жінку всередину і зачинив за собою двері.

— Юно, — Дарина Петрівна побачила свою дочку, яка сиділа біля молодшого Ворлова. З вигляду Юни вона зробила висновок, що з нею нічого поганого не трапилося. Вона не була побита, просто виглядала трохи здивованою. Жінка перевела свій погляд з дочки на двох чоловіків, що сиділи біля неї.

— Це що за ігри? Хто дозволив вам викрадати людей?

— Дарино Петрівно, вам би заспокоїтись, з Юною все гаразд, — першим заговорив Матвій.

— Це ти мені, шмаркач, говоритимеш заспокоїтись? Не твою доньку викрадають і відвозять до найкримінальнішої частини країни, — крикнула вона у відповідь. — Гарного сина виростив, Ігоре, можеш ним пишатися. Таку схему провернути аби мене сюди затягти. Можеш ним пишатися! Чи ти йому допомагав? — Сарказм у голосі жінки був буквально відчутний.

— І тобі привіт, Дарино. Ти сідай, у ногах правди немає. Та й нам варто проговорити, — трохи сівшим голосом сказав чоловік.

— Мамо, те, що вони сказали, правда? Ти була його дружиною? — Юна спробувала ще щось запитати, але промовистий погляд Матвія, а також його рука, яку він поклав на її коліно, зупинили дівчину.

— Юно, давай ми разом з тобою послухаємо, що скажуть дорослі. Не поспішай, їм потрібен час.

— Нічого не хочеш мені розповісти, Дарино? — Ігор Леонідович підвівся зі свого крісла, спираючись на стіл.

— Тільки після того, як ти розповіси навіщо тобі моя дочка? Навіщо влаштовувати таке шоу? Це не я маю перед тобою виправдовуватися.

— Твоя дочка гостює, їй ніхто шкоди не завдав, чи не так, Юно? — Чоловік по-доброму посміхнувся дівчині, яка кивнула, спостерігаючи за їхнім діалогом.

— Чому ти жива, Дарино? — Обличчя чоловіка в цей момент набуло серйозного вигляду.

— Ти хотів би бачити мене мертвою? — І знову із сарказмом запитала Огнєва.

— Я хотів би, щоб ти мені не брехала і не влаштовувала тоді дешевий цирк. Навіщо було інсценувати власну смерть? Які в тебе були мотиви? Може хоч зараз зі мною поділишся, через двадцять років?

— Не хотіла жити з убивцею.

Фраза немов постріл. Вимовлена ​​тихо, спокійно, але вона досягла своєї жертви. Ворлов здригнувся і скривився. Проте він швидко впорався із собою та своїми почуттями.

— Отже, не змирилася, з тим, що твій батько тебе за мене видав, а не за того слабака, за яким ти побивалася? Зраджувала мені? — Чоловік підвівся і впритул підійшов до Огнєвої, долонею стиснув її підборіддя.

Юна хотіла встати, щоб допомогти матері, але Матвій і цього разу зупинив її.

— Не заважай, цікаво ж. Ти хіба не хочеш дізнатися про сімейні таємниці? Мені, наприклад, дуже хочеться дізнатися про них. Коли, якщо не зараз? — Він відверто сміявся з того що відбувалося в цій кімнаті.

— Він нашкодить їй. Будь ласка, не дай йому це зробити, — дівчина слізно подивилася на Матвія.

— Чому ти вирішила, що я тобі допоможу? Я робитиму тільки те, що вважаю за потрібне. Лише те, що сам захочу. Нічого з твоєю матір'ю не станеться. Їм справді треба поговорити, тільки без свідків. Ти так не вважаєш? — Чоловік взяв Юну за руку і вивів із кабінету.

Дівчина хотіла вирватися з міцної чоловічої хватки, але Матвій тримав її досить міцно, щоб їй не вдалося вивернутися.

— Навіщо ти мене вивів?

Чоловік подивився на Юну, як на дитину, з якою йому, мабуть, набридло вовтузитись.

— Я втомився тобі повторювати та доводити очевидне. Він не бачив твою матір двадцять років. Вона обдурила його. Розіграла свою смерть. Вони мають поговорити, — хлопець відпустив її руку.

— Ходімо, вже пізно.

— Куди ти знову тягнеш мене? Я нікуди не піду, лишуся тут, дочекаюся мами, і ми вже разом поїдемо додому, — Юна задерла підборіддя догори, показуючи, що йому не підкорятиметься.

— Не сміши мене. Сьогодні ви звідси не поїдете. За межі Денжера вас ніхто не випустить. А ти йдеш зі мною.

***
— Чому мовчиш, сказати нічого? — З ненавистю говорив Ігор Леонідович.

Він був з одного боку радий, що його дружина була жива, а з іншого, він був розгублений: стільки років жити в обмані. Така зрада душить.

Чоловік стримувався, щоб міцніше не стиснути її обличчя. Але побачивши, що жінка навіть не скривився, а так само дивиться йому в очі з явною перевагою, з огидою відпустив її.

— Ти став слабким, Ігоре, втрачаєш хватку. Зізнаюся, мені подобається те, що я бачу.

— Ми не мене зараз обговорюємо, Дарино.

— Та ти маєш рацію, ми обговорюємо те, якого біса ти робиш? Як дізнався, що Юна моя дочка? — Жінка відійшла від Ворлова і присіла на те місце, де кілька хвилин тому сиділа її дочка.

— Це робота мого сина, він роздобув усю інформацію. Яка ж ти погань. Через тебе я мало не розв'язав війну посеред того хаосу.

Вона подивилася на чоловіка здивовано, але швидко взяла себе в руки, приховавши емоції. Почуте було незвичним для жінки, тим більше від Ігоря.