Розділ 6

Чорний автомобіль, в який літній чоловік посадив дівчину, рухався в незнайомому їй напрямку. У салоні повисла гнітюча тиша, але навіть вона не рятувала дівчину. Воролов-старший, хоч і не ліз до Юни з розмовами та розпитуваннями, але продовжував так само дивно на неї дивитися. Від цього погляду вона не знала, куди себе подіти. Раз у раз постійно нервово потирала свої руки, які, з кожною проведеною хвилиною в цьому автомобілі чимдуж тремтіли.

За все своє свідоме життя дівчині не доводилося потрапляти в такі колотнечі і так близько спілкуватися з бандюками. Але, мабуть, не все в житті йде саме за тим сценарієм, який людина собі вигадала.

Чоловіка теж напружувала тиша, він відкрив міні-бар, дістав звідти пляшку дорогого віскі і налив собі склянку, запропонувавши й дівчині. Але їй не те, що алкоголь, їй і проста вода зараз у горло не лізла. Юна постаралася максимально чемно відмовитися, не знаючи, що на думці у людини, яка так дивно поводилася з нею.

— Випий, не відмовляйся, це допоможе тобі розслабитися. На вигляд ти вже повнолітня, тому й пропоную, — на подібну фразу дівчина видала нервовий смішок, до чого абсурдна ситуація.

Бандит, який займається продажем зброї і катуванням людей, хоч і не особисто, стурбований тим, що може запропонувати випивку неповнолітній. Маячня.

— Я сказав щось смішне? Так, є в цьому щось. Будь на твоєму місці хтось інший, я б навіть не задумався про подібне, але переді мною сидить таке чарівне створіння, якому я не хочу нашкодити, навіть у такий спосіб, — він, помітивши, що дівчина не взяла склянку, повернув її на місце і більше не пропонував їй випити.

— Мила, зараз прислухайся до моїх слів і не роби нічого, що б тобі могло нашкодити, — чоловік говорив досить м'яко, але цей оманливо-милий тон не міг провести Юну. Вона розуміла, що таким чином він замаскував свою вимогу не робити дурниць і не провокувати ані його, ані його людей.

Це було б легко, якби протягом останнього місяця вона не хвилювалася через «витівки» його сина, завдяки якому вона зараз у Денжері.

— Сподіваюся, ми зрозуміли одне одного. Зараз приїдемо в мій дім, де зможемо з тобою поговорити наодинці, не люблю проводити важливі переговори в присутності сторонніх, та й тобі, гадаю, буде комфортніше, — сказавши про свої плани дівчині, він відвернувся до вікна і всю дорогу, що залишилася, задумливо дивився на тін івід дерев, що мелькали у вікнах.

Щиро кажучи, дівчині було б комфортніше в себе вдома, в безпечному місці, а не в закритому приміщенні з незнайомими людьми, які не нехтують спробами завдавати іншим фізичної шкоди, що власне й озвучила Ворлову-старшому. Але він вирішив нічого не відповідати на зухвалу заяву в його бік від нахабного дівчиська.

Коли Юна опинилася в особняку, що належить батькові Матвія, її відразу запросили пройти у його особистий кабінет. Чоловік наказав своїй хатній робітниці принести до нього в кабінет легку вечерю на двох, припустивши, що дівчина буде голодною.

Юна сиділа в кріслі навпроти масивного дубового столу і чекала на вердикт, який, їй здавалося, винесе зараз чоловік. Найбільше вона боялася не повернутися додому, чи ще гірше, опинитися на місці того чоловіка на складі. Вона не знала до якого висновку прийдуть ці люди. Тому вона більше не наважувалася сваритися ні з батьком Матвія, ні з його людьми. Від них віяло якоюсь страшною енергетикою. Суворий вигляд вселяв дівчині невимовний страх.

 Юна, покірно склавши руки на колінах, дивилася на чоловіка, очікуючи, що він почне розмову, але той не поспішав щось говорити. Можливо вони чекали, коли приїде його син. Але дівчину ніхто про подібні плани повідомляти не збирався.

— Мене звати Ігор Леонідович, я батько Матвія,  — почав говорити чоловік. — Хотілося б почути і твоє ім'я, дитино.

— Я — Юна, — дівчині хотілося впевнено відповісти, але вона від пережитого стресу, не змогла нормально вимовити навіть своє ім'я, і ​​їй довелося кілька разів невиразно прошипіти слова. Що й помітив Ігор Леонідович.

— Ну-ну, Юно, тобі не варто так переживати, тут тебе ніхто не збирається кривдити. Я тобі не ворог, мій син також. Якщо ти тут випадково, то незабаром повернешся додому, — літній чоловік говорив із таким співчуттям, що йому хотілося вірити.

— Тепер скажи мені, звідки ти тут, ти не схожа на місцевих жителів Денджера? Ти іноземка? У тебе досить незвичайне ім'я для тутешньої місцевості.

— Ні, я не іноземка, я з Безпечної зони. У Денжері я помилково. Мені не пощастило кілька разів зустрітися із вашим сином. Це він привіз мене сюди, — говорити про те, що Ворлов-молодший це зробив без її згоди не було сенсу з кількох причин: по-перше, це й так зрозуміло не лише Юні, а по-друге, тому, що його батько зараз зробив теж саме.

— Із Безпечної значить, — чоловік задумливо потер свою бороду. — Хто твої батьки? — Юна підозріло подивилася на співрозмовника, не розуміючи, навіщо йому подібна інформація. — Не хвилюйся, це проста цікавість, я не збираюся якимось чином нашкодити твоїм рідним.

— Моя мати працює у поліції. Впевнена, вона зараз мене шукає, — зверхньо відповіла дівчина.

— Добре, якщо так. А твій батько?

— Я не знаю батька. Він загинув, коли я була маленькою. У нашому тоді місті бешкетували ваші співвітчизники, — Юна говорила тихо, несміливо, але всеодно складалося враження, що в тому, що трапилося, вона звинувачує кожного жителя Денжера.