Розділ 2

— Юно, люба, у тебе все добре? Ти вже тиждень ходиш сама не своя. — Почула дівчина голос матері.

Жінка стояла біля входу на кухню, де була Юна. Вона з тривогою спостерігала за тим, як її дочка п'ять хвилин дивилася в одну точку. Щось явно було негаразд. Весь тиждень дівчина поводилася тихіше, ніж зазвичай. І якщо спочатку вона не надала цьому значення, то зараз у голову жінки лізли різні думки: від проблем з друзями, нерозділеного кохання, до нападу грабіжників, або чого гірше - ґвалтівника.

Їй, як співробітнику місцевої поліції, доводилося бачити різні речі. І те, як поводяться жертви після теж. Поведінка дочки з кожним днем ​​не подобалася жінці все більше.

Втомившись чекати відповіді, вона знову покликала дочку.

— Юно, ти чуєш? Ти ж знаєш, що можеш розповісти мені про все, що б не сталося, правда? — Вже м'якше спитала.

— Мамо, ну ти чого? У мене все нормально. Я стомлююся на роботі, тільки й усього. Останнім часом відвідувачів побільшало, а штат офіціантів не хочуть збільшувати. — Байдуже відповіла дівчина. Але знала, що маму таким тоном не проведеш.

— Не хочеш — не кажи. Я тільки прошу тебе, якщо ти потрапиш у неприємності – скажи мені про це одразу. Домовились? — Юна швидко кивнула матері і поспішила забратися з кухні.

У дівчини сьогодні вихідний, тож вона вирішила провести його з користю та прикупити собі нових речей. І хоча дівчина намагалася більше економити, цього разу вона захотіла хоч якось відволіктися від важких думок, що наполегливо мучили її. Юні не спало на думку нічого кращого, ніж спонтанний шопінг. Лілі завжди говорила, що таким чином вона піднімає собі настрій, коли вкотре свариться зі своїм хлопцем.

Вже на підході до головного торговельного центру міста дівчина відчула щось недобре. По-перше, парковка – вона була порожньою. Тут ніколи не буває порожньо, і це було дивно. По-друге, неподалік входу стояли дві автівки, одна з яких належала поліції.

Вирішивши не ризикувати, Юна розвернулася біля вхідних дверей, щоб піти непоміченою, але почула знайомий голос позаду.

— Не моя проблема, що у вас під носом твориться свавілля, а ви ніяк не можете впоратися з ним. — Дівчина, впізнавши бандита, якого їй не пощастило зустріти раніше, застигла.

— Пане Ворлов, на камерах стеження чітко видно ваш автомобіль на території Безпечної зони в ніч, коли наш чоловік був знайдений закутий… — Не встиг закінчити фразу чоловік, що виходив із будівлі. Ворлов підняв руку – показуючи, що поліцейському варто замовкнути.

— Молоду леді не вчили, що підслуховувати чужі розмови –  не гарно? — Глузливо звернувся до неї вже знайомий незнайомець.

— Прошу вибачення. — Юна безглуздо схилила голову вниз, перепрошуючи, що завадила. Вона почула, про що йшлося. І зараз, міркувала про те, як би їй не видати той факт, що вона знає того чоловіка, що так спокійно і впевнено поводиться з поліцейським. — Але ж я не підслуховувала. Перепрошую ще раз, я зараз піду. - Дівчина повільними кроками відступала назад.

—Стояти. — Пролунало досить грізно.

Юні не сподобався тон, яким звернувся до неї бандит. Дівчина з німим питанням дивилася на того, хто ставився до неї так зверхньо. Адже вона, по суті, нічого не зробила. Просто опинилась не в тому місці і  не в той час вже двічі.

— Ти залишаєшся на місці. — Наказав. З його незадоволеного виразу обличчя дівчина зрозуміла, що йому відомо про те, хто допоміг тому бідолашному, якого він залишив на площі.

На мить вона розгубилася, але присутність поліцейського вселяла їй відчуття безпеки. Тільки Юна помітила, яким небезпечним вогнем блиснули очі знайомого чоловіка. Дівчина вирішила, що йому приносить задоволення спостерігати за її реакцією. Йому, як і дикій тварині – не можна показувати страх.

— Пане Ворлов, ви перебуваєте на території Безпечної зони і вам чудово відомо, що скоєння злочину проти мешканців міста, згідно з Угодою про перемир'я, заборонено. До того ж ми з вами не договорили. — Поліцейський підійшов до чоловіка і зупинився ліворуч від нього.

— Наша з вами розмова закінчена. Не бачу сенсу в порожній балаканині. А з дівчиною ми знайомі. Немає причин для занепокоєння, чи не так, Юно? — І знову цей глузливий тон.

Юна здригнулася. Він знає її ім'я. Він шукав  інформацію про неї. Ну чому вона не послухала його тоді? Чому не пішла з площі, як їй було наказано? Весь цей час дівчина вела мовчазну розмову із собою. У той час, як Ворлов самовдоволено стояв навпроти, спостерігаючи за її розгубленістю.

— Так, я його знаю, все добре, не хвилюйтесь. — Заїкаючись, відповіла Юна.

— У такому разі не смію вас затримувати, офіцере. Охороняти місто від небезпечних злочинців – ваша робота. А дівчині зі мною нічого не загрожує. - Не повертаючись до поліцейського, чоловік бере дівчину за руку і веде за собою до припаркованого автомобіля.

— Пристебніться. — Коротко наказує.

Поки вони їхали, ніхто не промовив жодного слова. Юна була надто налякана, щоб щось запитувати, а Ворлов насолоджувався тимчасовою тишею. Дівчину, звичайно, хвилювала власна доля, але навряд чи чоловік, який сидить поруч із нею, задумав заподіяти їй біль, відвівши її з-під носа поліцейського.

Значить, вона залишиться цілою. Юна вважає за краще думати так. Тільки все одно озирається, запам'ятовуючи куди вони їдуть.