«Безпека. Захищеність. Життя вільне від злочинності. Це те, що обіцяли нам політики, які колись стояли при владі. Кожен попередній правитель голослівно заявляв, що людське життя понад усе. Але чи це було правдою? Адже коли система, яка була покликана захищати мирне населення, вийшла з-під контролю, ніхто не слухав розумних доводів. Бо інстинкт самозбереження у людей сильніший за соціально прийняті норми. Тому нами й була створена «Безпечна зона» - місце, де кожен мирний житель нашої країни може наочно побачити, що новий, справжній уряд не кидає свій народ у лихоліття…»
Юна з огидою слухала слова диктора. Кожна сказана ним фраза була просякнута брехнею. Вона, як і багато інших, бачила реальну картину, яка була зовні. Влада, яку так завзято нахвалюють ЗМІ, навряд чи справляється зі злочинною діяльністю.
Навіть тут, у Безпечній зоні, на кожному кроці стоять покажчики, де скоєно злочин та ступінь його тяжкості. І це вони називають «контролем»? Давно настав час подивитися правді в очі і визнати — населення не в безпеці, їм просто щедро дозволили так думати ті, хто цю анархію створив, і ті, хто дійсно контролює ситуацію.
— Щороку слово в слово повторює, вже нудно дивитися. Хоч би цього разу напружилися, двадцята річниця, як-не-як, — несподівано почула біля себе голос літньої жінки, яка приймала замовлення в офіціантки.
— Юно, прийми замовлення у чотирнадцятого столику, вони вже довго чекають. Ще кілька хвилин і вони скаржитимуться, — швидко промовила захекана дівчина, яка зазирнула на кухню в пошуках своєї колеги.
— І поспішай, шеф сьогодні тут, може влетіти якщо клієнтам щось не сподобається, — вже тихіше додала вона.
— Добре, Лілі, вже йду. Сьогодні й справді багато народу, до чотирнадцятого ще не дісталася, — відповіла тій. — Дякую.
Зазвичай у будні в ресторані «DAL» не дуже людно, проте не цього дня. Сьогодні День тиші, який відзначається 20 липня, щоб кожен мешканець країни зрозумів — безпека відчутна. Але це — фікція, злочинність все ще між нами. І розподіл країни на «безпечні» та «небезпечні» зони було проведено скоріше для відведення очей та придушення паніки серед населення.
Для деяких це свято справді особливе, адже комендантську годину на День тиші продовжували. Кожен у місті міг добре відпочити. Але тільки працівників ресторану це не стосується, адже їм доводиться працювати понаднормово.
Все, про що думала Юна, прямуючи до столика, за яким на неї вже чекали відвідувачі, так це про те, що їй треба протягнути до кінця зміни всього якихось дві години.
— Доброго вечора, мене звати Юна і сьогодні я буду вашим офіціантом. Ви вже визначилися із замовленням? — Завчені слова легко злітали з язика, адже дівчина працювала в цьому місці вже давно.
Вона стояла навпроти столика, опустивши погляд донизу, бо дивитись на відвідувачів заборонено правилами ресторану.
Молодій дівчині, що так вперто намагалася не піддатися спокусі і підвести погляд, хотілося обернутися. Вона відчувала на собі чужий погляд настільки сильно, що холод пробіг її спиною.
Прийнявши замовлення у парочки, вона все ж таки вирішила озирнутися, але, не побачивши нікого, хто б здався їй дивним, швидким кроком попрямувала у бік кухні. Хоча було щось таке, що не давало їй спокою. Юна все ж таки відчувала, що небезпека витала в повітрі. Але що може статися в ресторані, який до того ж знаходиться в самому центрі Безпечної зони?
Наприкінці кожної зміни адміністратор ділить на всіх зароблені чайові і визначає чия черга закривати ресторан. На цей раз «щасливчиками» стали Артур, якого взяли на роботу лише тиждень тому, і Юна, яка мала новачкові все пояснити як досвідчений працівник.
— Дивися, щойно спалахує червоним он той датчик, — показувала дівчина рукою на сигналізацію, що розташована над вхідними дверима. — Значить, сигналізація включена. Якщо не світиться червоним, або мерехтить, значить, ти зробив щось не так. Тоді треба все повторити спочатку. Зрозумів? — Повертаючись до хлопця, спитала вона. Але, яке ж було здивування Юни, коли вона побачила, що її ніхто й не слухав. Її горе-напарник уже повільно йшов до автобусної зупинки, втупившись у свій телефон.
— Гей, Артуре, послухай, якщо ти сподіваєшся, на те, що просиджуватимеш штани і нічого не робитимеш, то ти помиляєшся, — роздратовано сказала. — Сьогодні це зробила я, але завтра мене не буде. Поважай те, що для тебе роблять інші, — Юна обігнала хлопця, при цьому навмисне зачепила його плечем.
Може, в другий день вона б інакше відреагувала б, але не сьогодні. Дівчина справді втомилася, за цілий день вона жодного разу не присіла. До того ж, комендантська година почалася ще три години тому, і вона дуже ризикує, перебуваючи поза домом.
Зараз уже нікого не зустрінеш на вулиці, всі намагаються не виходити після десятої вечора, тому місто виглядало справді порожнім.
Коли Юні залишалося всього кілька метрів до знайомої площі, яка була єдиним добре освітленим місцем на найближчі два квартали, вона почула, як за кілька метрів від неї зі свистом зупинився автомобіль. Яскраве світло фар на деякий час засліпило її.
Декілька хвилин нічого не відбувалося. Дівчина не рухалася, її ноги наче приросли до того місця, де вона зупинилася. Від страху серце через раз пропускало удари, а від ускладненого дихання, здавалося, ніби вона задихається.
Десь на краю свідомості Юна розуміла, що саме в цей момент вона повинна чимдуж втікати, бо ніхто в Безпечній зоні не дозволяв собі порушувати встановлені правила.
#91 в Фантастика
#10 в Антиутопія
#2124 в Любовні романи
#484 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 23.03.2023