Чому тільки у мне біле плаття?

​— Ніно, біжи до мене! — гукав батько, Артем, свою маленьку донечку. — Поглянь-но, що я для тебе придбав! 

​Маленькі вушка, зачувши рідний голос, миттєво дали команду ніжкам мчати до передпокою. Батько повернувся з роботи й кличе своє малятко! 

​— Мамо, татусь прийшов! — захоплено кричала шестирічна Ніна, на бігу кидаючись батькові в обійми. 

​Він підхопив дівчинку, кружляв у повітрі, а потім обережно поставив на підлогу. Засунув руку в робочу сумку і за мить дістав звідти порцелянову ляльку, одразу протягуючи її доньці. 

​Це була витончена дама в середньовічному вбранні: з білосніжним обличчям, але яскраво-рум'яними щоками. Ніна заворожено розглядала незнайомі пишні шати. Батько з якимось особливим нетерпінням почав розповідати, у якому столітті жила ця пані, як правильно називається кожна деталь її сукні та для чого вони слугували... 

​— Наступна станція — «Шулявська». 

​Голос із динаміка вагону метро грубо вирвав її зі сну. 

Добре, що прокинулася, її зупинка за дві наступні. Але який же гарний був сон... Як хочеться іноді повернутися в дитинство. 

​Ніна раптом сіпнулася, схопилася за сумочку і швидко перевірила вміст. Усе на місці. Київська підземка — не найкраще місце для того, щоб відправлятися в царство Морфея і насолоджуватися солодкими спогадами. 

​Хоча... чи до кінця вони були солодкими? Безумовно, ті часи здавалися найкращими, але тоді їй було лише шість років. І вона ще не розуміла, де закінчується дійсність, а де власна фантазія починає з нею жорстоку, нечесну гру. 

​У неї шизофренія. 

​Вона знала, що люди, почувши це слово, зазвичай сахаються. Хтось обов'язково буркне під ніс: «Таким у лікарні треба лежати, а не в метро кататися». 

Але Ніна могла б розповісти їм більше. Вона їде з роботи. І працює вона не абиде, а в топовій IT-корпорації, що розробляє програмне забезпечення для відомих міжнародних брендів. Вона навчилася жити з цим. 

​Уперше це сталося саме тоді, коли батько подарував порцелянову ляльку. Одразу за нею з батьківської сумки вистрибнув мініатюрний лицар на білому коні. Він оголив крихітного меча й хотів відібрати іграшку. Ніна закричала від страху, і вершник зник. Тоді батьки вперше злякалися дивної поведінки своєї донечки. 

​З цими думками, ведучи звичний внутрішній монолог, вона на автоматі вийшла на своїй станції й невдовзі дісталася будинку. Орендована квартира в далеко не елітному районі, довга дорога до офісу — але її все влаштовувало. Ніна жила сама. І зовсім не тому, що була кар'єристкою, яку нічого, крім кодів та дедлайнів, не хвилювало. І не тому, що мала щось проти чоловіків чи дітей. 

​Вона просто боялася підпускати когось занадто близько. Боялася нашкодити — морально чи фізично. Дівчина не могла гарантувати, що посеред ночі на її обличчя не почне капати чорна кров із пащі дракона, який просто зайшов у кімнату побажати їй «на добраніч». Від таких видінь звичайні люди тижнями не стуляють очей. А вона бачила це наяву. І хоч кричи, хоч бийся в істериці — поки дракон не договорить, він нікуди не дінеться. 

​Якби поруч лежав коханий чоловік, він би просто не витримав її нічних реакцій. Тоді б дорога до психіатра була замовлена їм обом. 

​Від батьків Ніна з'їхала, щойно лікарі дозволили це, переконавшись, що хвороба в стадії стійкої ремісії й не загрожує ні їй, ні оточенню. Простіше кажучи, вона взяла гору над недугою. Навчилася розрізняти, де реальність, а де — ілюзія. 

​ 

​— Нінко, біжи швидше до нас гратися! — кричав з-під балкона її найкращий друг Ромка. — Ми з хлопцями зараз у футбол будемо шпилити! 

​Ніна поспіхом взула кеди й вибігла на вулицю. 

Але замість дитячого майданчика перед її очима розгорнулося поле бою. З обох боків застигли готові до суворої битви лицарі. 

​Сонце миттєво затягнуло важкими дощовими хмарами. Десь далеко прокотився грім, а прямо в очі вдарила блискавка, залишаючи на сітківці сліпі плями. 

Один із воїнів у важких блискучих обладунках та закритому шоломі виступив уперед, легко, наче пушинку, закинувши на плече велетенського дворучного меча. З іншого кінця поля йому назустріч рушив суперник. Його захист був простим, навіть убогим — радше схожим на стару брезентову спецівку. В руках цей воїтель тримав лише круглий щит та короткий клинок. 

​Спершу він ішов повільно, але на середині поля різко розігнався. У цей момент важкий лицар уже заніс свій гігантський меч для смертельного удару. Проте легкий воїн у підкаті ковзнув двома ногами прямо в залізні гомілки велетня, закриваючи голову щитом і завдаючи швидких ударів знизу. 

​Лицар важко звалився на землю. На протилежному боці поля решта бійців вибухнула переможними криками й танцями. 

​Раптом у бік Ніни кинувся величезний воїн, загорнутий у звірині шкури, з сокирою в руках. Дівчинка злякано заплющила очі. 

Підбігши, воїн почав щось швидко й гаряче їй тлумачити. Крізь марево Ніна нарешті впізнала в ньому свого друга Євгена. Він із захватом розповідав, який крутий пенальті щойно забили їхні капітани. 

​— Тренери, голкіпери, захисники — то все байдуже, — торохтів Жека. — У кожній дворовій команді є свій головний. Хтось, хто колись займався у секції. Вони знають правила і ставлять усіх на місця... 

​— Головні?.. — тільки й встигла прошепотіти Ніна, перш ніж втратити рівновагу й упасти на асфальт, боляче вдарившись головою. В її голові все ще гримів бій, і їй було до смерті страшно. 

​Чомусь щоразу, коли з нею траплялися такі напади, вона бачила себе в довгій білій сукні до колін. Згодом саме цей образ — власне відображення у білому вбранні — став для неї рятівним маяком. Якщо на ній ця сукня — значить, світ шизофренії знову намагається поглинути її реальність.Палати 

​Палати великого князя. 

У ті часи родина Ніни мала неабияку пошану з боку панівного намісника. Вони проводили дні, відпочиваючи та навчаючись в одних із найкращих княжих покоїв. Самого правителя Ніна ніколи не бачила, але його піддані невпинно наглядали за нею, виконуючи будь-яку забаганку. Батьки жили далеко і приїздили рідко.