Розділ 3: Лист із совиним крилом Частина 2: Лист, що розділив світ (POV Лілі)

Я прокинулася від того, що Петунія голосно грюкнула дверима нашої кімнати. Але навіть її роздратування не могло зіпсувати мій ранок. На підвіконні, прямо між моїми горщиками з квітами, сиділа сова. Вона виглядала так поважно, ніби сама закінчила університет.
​Коли я розгорнула лист, у кімнаті наче стало світліше. «Школа чарів і чаклунства Гоґвортс». Кожне слово було виписане ідеальним каліграфічним почерком.
​— Мамо! Тату! — я збігла сходами, відчуваючи, як щастя переповнює мене, наче солодкий лимонад.
​Батьки були в захваті. Тато почав розпитувати, де знаходиться цей Лондонський перон, а мама вже планувала, які теплі речі мені купити. Але я бачила Туні. Вона стояла в дверях кухні, її обличчя було білим, а губи стиснуті в тонку лінію.
​— Це помилка, — сказала вона холодно. — Ти просто поїдеш у якусь спецшколу для психів.
​Ці слова боляче вжалили, але я знала, куди мені треба йти. Я схопила лист і побігла до річки. Мені потрібно було побачити Северуса. Тільки він міг зрозуміти цей вихор почуттів — суміш безмежного щастя та легкого страху перед невідомим.
​Коли я побачила його, я зрозуміла, що в його домі все пройшло інакше. Він був блідим, але його очі світилися так, ніби він щойно виграв війну.
​— Ми справді їдемо, Севе? — запитала я, сідаючи поруч із ним під вербою. — Це не сон?
​— Це реальність, Лілі. Єдина реальність, яка має значення, — він говорив так впевнено, що я мимоволі йому повірила. — В Лондоні є спеціальне місце, Алея Діаґон. Мама каже, там можна купити все. Навіть сову. А паличка... паличка сама обере тебе.
​Я дивилася на список речей.
— Тут написано: «Мантії чорні, три комплекти». Уяви, ми будемо носити мантії, як у старовинних книжках!
​— Ми будемо чарівниками, — Северус подивився на мене так серйозно, що мені стало трохи ніяково. — У Гоґвортсі на нас чекають такі ж, як ми. Там ми нарешті будемо вдома. Розумієш? Вдома.
​Я кивнула, хоча десь глибоко всередині кольнуло сумління. Мій дім був тут, з мамою, татом і Петунією. Але дивлячись на Северуса, на його тремтячі руки, що стискали лист, я зрозуміла: для нього це не просто школа. Це порятунок.
​— Ми будемо найкращими друзями й там, правда? — запитала я, шукаючи його погляду. — Навіть якщо нас розділять?
​— Завжди, — відповів він без вагань. І в той момент я вірила йому більше, ніж будь-кому у світі.