Розділ 2: Листи та таємниці ​Частина 2: Таємне королівство під вербою (POV Лілі)

Мама часто казала, що я занадто багато часу проводжу на річці, але вона не знала, що там, за завісою плакучих верб, світ ставав зовсім іншим. Для всього Коукворта ми були просто двома дивними дітьми в обносках, але для нас самих ми були володарями таємної сили.
​Северус чекав на мене на нашому місці. Він завжди приходив раніше. Іноді я бачила на його обличчі нові синці або те, як він здригався від різких звуків, але щойно він розгортав свої старі книги, його очі починали світитися.
​— Сьогодні спробуємо щось складніше, — сказав він, ледь я присіла поруч.
​Він поклав на плаский камінь кілька сухих гілочок. Я знала, що він хоче зробити. Ми практикувалися вже тиждень. Магія без палички вимагала неймовірної зосередженості — Северус казав, що це "чистий намір".
​— Тільки не так, як минулого разу, — засміялася я, згадуючи, як у нього випадково загорілася штанина. — Давай разом.
​Ми простягнули руки до гілочок. Я заплющила очі й спробувала відшукати те тепле відчуття в животі, про яке він мені розповідав. Це було схоже на потік гарячої води, який треба спрямувати крізь кінчики пальців.
​— Відчуй це, Лілі, — прошепотів він зовсім поруч. Його голос був зосередженим і тихим. — Не штовхай силу, просто дозволь їй витекти.
​Я відчула, як моє тепло зустрілося з його холодною, гострою енергією. Це було дивне відчуття — ніби дві течії річки злилися в одну. Гілочки на камені раптом затремтіли. Вони не просто спалахнули — вони почали повільно підійматися в повітря, обертаючись навколо своєї осі, наче в невидимому танці.
​— У нас вийшло! Севе, дивись!
​Я розплющила очі. Гілочки світилися м’яким золотавим світлом. Севе дивився на них із таким захватом, наче це було найвеличніше закляття у світі. В такі моменти він здавався мені дуже гарним — коли забував про свою незграбність і страхи.
​— Це тому, що ти поруч, — тихо сказав він, не відводячи погляду від магії. — У тебе вона... чистіша. Моя магія іноді здається мені занадто важкою.
​— Дурість, — я штовхнула його плечем. — Ми команда. Ти знаєш теорію, а я... я просто відчуваю.
​Ми провели так кілька годин. Він розповідав мені про факультети, про дементорів і про те, як варити зілля, що змушує людей забувати про сум. Я слухала його, затамувавши подих. Для мене Гоґвортс був казкою, але для нього це був єдиний спосіб вижити.
​Коли сонце почало сідати, забарвлюючи брудну річку в колір крові, Северус дістав із кишені чистий аркуш паперу.
​— Давай напишемо собі записки, — запропонував він. — Ким ми станемо, коли закінчимо школу. І сховаємо їх тут, під корінням.
​Я засміялася і вихопила олівець. Моя записка була простою: "Бути щасливою і завжди чаклувати разом із Севом". Я не бачила, що написав він, але він ховав свій папірець так дбайливо, наче там була формула безсмертя.
​Ми закопали наші "скарби" під старою вербою. В той вечір, повертаючись додому під гнівні погляди Петунії, яка чекала на ганку, я відчувала себе непереможною. Лист із Гоґвортсу ще не прийшов, але ми вже були магами. Ми вже були вільними.