Розділ 2: Листи та таємниці ​Частина 1: Світ у конверті (POV Снейпа)

У домі на Павучому завулку завжди пахло однаково: кислим пивом, пригорілою кашею та вологою, що проступала крізь старі шпалери. Для Северуса цей дім був мінним полем. Кожен скрип мостини міг означати, що батько знову в поганому гуморі, а кожен гучний звук розбитого скла змушував його здригатися і сильніше втискатися в куток своєї маленької кімнати під стріхою.
​Він сидів на ліжку, підтягнувши коліна до підборіддя. У руках він тримав те, що було для нього дорожчим за золото — стару фотографію своєї матері, Айлін Принц. На знімку вона не посміхалася, її обличчя було таким же блідим і гострим, як у нього, але в її очах була таємниця. Вона була чистокровною відьмою. Вона була іншою.
​Северус знав, що він теж інший. І тепер у нього була Лілі.
​Він вислизнув з дому через задні двері, намагаючись не дихати, поки проходив повз вітальню. Сонце в Коукворті ніколи не гріло по-справжньому, воно лише робило тіні довшими та похмурішими. Він майже біг до річки — туди, де залізна огорожа заводу закінчувалася і починалися дикі зарості верби.
​Лілі вже була там. Коли він побачив її руде волосся, що сяяло на тлі сірої води, вузол у його грудях нарешті розслабився.
​— Ти знову запізнився, Севе, — сказала вона, але в її голосі не було докору. Вона простягнула йому половину бутерброда, загорнутого в серветку. — Тримай. Я знаю, що ти знову забув поснідати.
​Він узяв хліб, відчуваючи, як пальці мимоволі торкнулися її теплої долоні. Його шлунок скрутило не стільки від голоду, скільки від вдячності, яку він боявся висловити. Для нього цей шматок хліба був більшим за їжу — це був доказ того, що комусь у цьому світі не байдуже, чи він існує.
​— Я читав «Історію Гоґвортсу», — почав він, ковтаючи сухий хліб. — Мама розповіла, що сови прилітають наприкінці липня. Коли тобі виповнюється одинадцять. Нам залишився всього рік, Лілі.
​— Рік — це так довго, — зітхнула вона, бовтаючи ногами у воді. — А раптом вони передумають? Раптом я... недостатньо чарівниця?
​Северус різко повернувся до неї. Його чорні очі палали фанатичним вогнем.
— Ніколи так не кажи! Ти найкраща з усіх, кого я бачив. Ти робиш речі, які навіть моя мати не завжди може. Гоґвортс — це місце для нас. Там немає фабрик. Там немає людей, які кричать один на одного через брак грошей. Там... там ми будемо серед своїх.
​Він дістав із кишені пошарпану книгу зіллєваріння.
— Подивись сюди. Це «Напій живої смерті». Мама каже, що це програма шостого курсу, але я думаю, ми зможемо зрозуміти принцип раніше. Якщо ми приїдемо туди й уже все знатимемо, нас ніхто не посміє чіпати.
​Він хотів сказати: "Нас ніхто не назве виродками". Він хотів сказати: "Ніхто не дивитиметься на мій одяг". Але замість цього він просто притис книгу до грудей.
​Для Северуса цей рік очікування був одночасно і тортурами, і найщасливішим часом. Бо щодня він мав можливість сидіти під цією вербою, дивитися на Лілі й знати, що десь там, за межами цього брудного міста, на них чекає замок, сповнений світла. І в цьому замку вони завжди будуть разом.