ХІІ

Плинули один за іншим дні очікування. Спочатку радісні, натхненні – їх не забули, про них пам’ятають, вони ще повоюють, і ще палатиме російський металобрухт від їхнього вогню та незламної сили духу! Тиждень, другий, третій – і запал найзавзятіших оптимістів почав ущухати. БР-ки були все ті самі, так само нещадно палило липневе сонце, такою ж чарівною була лісова природа та легким – повітря. Проте не було жодного зростання, різноманіття, руху вперед – усе довкола немов би завмерло в німому очікуванні. Жодних новин ані стосовно бойових виплат, ані інших аспектів їхнього матеріального забезпечення.

З елементів військового однострою видали тільки берці, й ті не за сезоном. Одягатися ж усі мали хто на що гаразд – здобували форму через волонтерів або купували за свої. Бронежилети, щоправда, видавали, проте їхня якість була сумнівною. Бронеплити 4 класу справді добре захищали від куль 5,45 і 7,62 мм, однак довго в них не походиш: вузькі саморобні лямки несамовито врізалися в плечі, й уже за годину носіння виникало відчуття, що раптом заліз у гніздо до осатанілих шершнів – так сильно палала шкіра та м’язи. Шоломи теж були наявні – стосовно них жодних нарікань не було – легкі, зручні, кевларові. Хіба що через чорний колір швидко нагрівалися на сонці та потребували додаткового маскування під кольорову гамму навколишнього середовища, проте з цим не так уже й тяжко було дати раду.

А от із чим ніхто й ніяк не міг їм зарадити – так це з бойовими виплатами. Нема бюджету – ото й крутись як хочеш! Що вони тільки не робили, як не намагалися дійти до істини – все було марно: гуманітарна допомога раз на тиждень, щоденний обід і сухпайки на БР-ку – ото й усе! Навіть стрільби, що до того проводилися принаймні раз на 2 тижні, тепер, здавалося, взагалі зникли з порядку денного – протягом липня був лише один виїзд на полігон, а потім – дзуськи! То набоїв недостатньо для проведення, то не на часі – а час усе спливав.

Уже велися тяжкі бої на Херсонщині, вже наші Сили Оборони блискавично звільнили Харківщину – а в їхньому полку все залишалося без змін. Тиша; мертва, гнітюча тиша. Ось скаталися на крайню БР-ку в районі Каховки, а потім їхні СП було передано в розпорядження Нацгвардії. В них же залишилася тільки внутрішня варта та коли-не-коли – лікарня. Все інше пішло в небуття, наче й ніколи не було.

Не було ніколи кривавого лютого, сповненого надії та мотивації березня, зарядженого самою природою на пробудження та розквіт усього живого квітня. Не було місяців старанної підготовки та виснажливих тренувань, як не було їхньої готовності викладатися на максимум, а за потреби – віддати життя за своїх близьких і рідних, аби тільки вони жили далі. Все це поглинула якась незбагненна байдужість і невідомість: ніхто не знає, що буде далі, проте їм, великою мірою, вже й байдуже на це. Інколи, стикаючись із новоприбулими вояками їхньої роти, Ден боїться дивитися їм у вічі. Боїться згасити вогник віри у майбуття, що жевріє в глибині їхніх душ і відбивається в очах, боїться, що тільки кинувши оком на нього та придивившись трохи більш пильно, вони про все здогадаються. Не буде більше жодної надії, не буде світла в очах, не буде тепла на душі. А може й буде, проте хто зможе це їм гарантувати? Певна річ, що ніхто. І він, безстрашний від природи та героїчний до безрозсудства, все-таки боїться цього.

***

А зараз надворі похмурий осінній день, тож Ден вирішив прогулятися. Вихідних у них стало значно більше, час і натхнення – в наявності, тож чом би й ні? Він простує такими знайомими ще з дитинства стежками, які з березня стали йому як рідні. У всіх із нас були чи й досі є такі знайомі, чи не так? І мова зараз зовсім не про стежки.

Ліс, величний, мовчазний, проте добрий знайомець, оточує Дениса навсібіч. Кожне дерево, кожен кущик і кожна досі не зів’яла травинка все ще сповнені могутньої енергії життя, що її не зможуть забрати жодні випробування. Ден недарма відчуває таку спорідненість з ними усіма – він розуміє їх, бо відчуває приблизно те саме. Його енергія й сила молодості все ще при ньому, й він ні за що й ніколи не схоче добровільно позбутися цього багатства, яким би тяжким не видавалося життя. Всі невзгоди, що трапляються – лише чергові випробування на нашому життєвому шляху, нам же залишається лише з честю їх подолати та рухатися далі, щоби здобути своє щастя та віднайти душевний спокій і рівновагу.

Такий плин думок супроводжував Дениса протягом усієї подорожі стежинками його спогадів. Він ішов усе далі й далі, й кожна галявинка, узвишшя чи поворот дороги нагадували йому про щось своє. Рухався, замислено вдивляючись то в далечінь, то просто себе, і простував усе вперед і вперед. Дихав на повні груди, з усе тією ж насолодою наповнюючи легені свіжим лісовим повітрям. Ден ділився з лісом усіма своїми роздумами, як із добрим другом. Ліс мовчав.