Х

Одужання зайняло рівно 10 днів, і жодна жива душа не знала, яких зусиль Денові вартувало залишатися вдома протягом цього часу. Маючи від природи діяльну й активну вдачу, звиклий до постійного руху та сталого розпорядку дня, зараз він найбільше походив на швидкий поїзд, у якого на повному ходу зірвали стоп-кран. Йому бракувало активності, розвитку, руху, він скучив за тим укладом, до якого протягом декількох місяців устиг як слід призвичаїтися. Скучив також за побратимами та їхньою спільною великою справою – священним обов’язком захисту Української Держави від рашиських загарбницьких орд. Але найсильніше Денисові бракувало єднання з природою, чистого лісового повітря та п’янкого й усеоб’ємлючого почуття свободи – він мав із чим порівняти, бо навіть стіни рідного дому тиснули на нього, наче тюремні мури.

Тож можна було лиш уявити, наскільки несамовито сильною була радість, із якою Ден повернувся до строю, хоча на перших порах було трохи тяжко – все-таки доволі інтенсивні щоденні тренування 6 разів на тиждень, які перемежалися виїздами на БР і лікарню, не були легким дозвіллям. Проте він чудово впорався, й протягом тижня цілком відновився та привів себе до ладу. Одразу після цього на їхню роту чекала нова несподіванка – їх запрошували на головну базу полку для бойового злагодження в умовах міських боїв. Для цієї мети слугували закинуті цехи одного з чисельних запорізьких заводів, і бойовій групі, набраній для проходження навчань, передувало досконало відпрацювати там свою майстерність.

По прибуттю на пункт призначення їх зустрів інструктор з бойової підготовки, Калмик. Доволі різкий і вкрай прямолінійний у спілкуванні, він являв собою типового вояку до мозку кісток, який не бачив нікого й нічого довкола себе, крім війни та всього, що з нею пов’язано. Проте це тільки на перший погляд – варто було лише поспілкуватися з ним на будь-яку відсторонену тему у вільний від занять час. Але зараз групі було не до розмов: шикування, інструктаж – і до бою! Їхнім завданням було обійти один із цехів за периметром і зачистити територію від умовного супротивника. Для цього штурмова група була впорядкована в дві колони в шаховому порядку таким чином, що відстань між бійцями однієї колони складала 15 метрів, а по діагоналі – близько 7–8 м.

Просувалися повільно, уважно вдивляючись у зарості кущів і бур’яну вздовж промзони. Декілька разів за командою Калмика зупинялися та відновлювали бодай трохи порушений бойовий порядок. Коли підійшли до роздоріжжя, перетинали його короткими перебіжками по одному, щось на кшталт естафети: перевіривши, що на видноколі «чисто», перший номер колони чимдуж прискорюється, якнайсильніше занижуючи свій профіль, і, перетнувши перехрестя, сідає в позицію 2. За його командою «Тримаю!», наступний боєць із другої колони повторює цю операцію, і таким чином, також у шаховому порядку, вся група перетинає небезпечну ділянку. При цьому стволи групи спрямовані навсібіч відповідно до циферблату: перший номер тримає сектор на 12, крайній – на 6, всі решта – відповідно до свого положення у складі групи. Не таке вже й складне для розуміння завдання, проте багато хто плутався просто на рівному місці, тримав не той сектор або давав не ту команду під час перебіжки. Всі ці «зальоти» не залишалися поза увагою інструктора, який не шкодував міцних слів і виразів, аби тільки група як слід затямила, що будь-яка похибка у виконанні завдання вартуватиме їм життя.

Пройшовши таким чином близько кілометра (це був, мабуть, найдовший кілометр, який Ден тільки міг собі уявити), група зупинилася на розі, й Калмик дав їм наступні вихідні дані: десь на території цеху знаходиться танк. За донесеннями розвідки, він жовтого кольору. Його необхідно ліквідувати прямим влучанням з РПГ. Якщо хоча б один боєць опиниться на лінії вогню «танку», завдання буде провалено. Призначивши гранатометний розрахунок, інструктор наказав вирушати далі. Просувалися далі з величезною пересторогою – все-таки наявність такого грізного супротивника, як танк, нехай і умовний, не може залишити байдужим навіть найзапекліших відчайдухів.

Проте, як з’ясувалося на наступному ж перехресті, навіть найсильніше бажання дотриматися всіх заходів безпеки не гарантує власне самої безпеки. Тому що хоч наскільки сильним це бажання не було, нестачу досвіду виконання подібних завдань, як і звичайнісіньку людську необачність, ніхто не скасовував. Тож як тільки перший номер групи перетнув роздоріжжя, інструктор негайно наказав групі зупинитися, зібратися всім докупи та слідувати за ним. Дійшовши до розгалуження доріг, він показав праворуч і попросив описати, що вони там бачать. Їхньому виду відкрився старий бульдозер, що позирав на них своїми невидючими залізними очима, та у свою чергу впадав у вічі потьмянілою та частково облупленою жовтою фарбою на корпусі. Ківш його, наче гармата, був наведений просто на спостерігачів, і немов був готовий здійснити перший постріл. Ось тобі й «танчик»! Вік живи, вік учись – через необережність помреш.

Привітавши групу з успішним провалом завдання, Калмик наказав усім знову зайняти свої місця у складі штурмової групи та негайно виправитися. Цього разу перший номер, обережно зиркнувши з-за рогу, високо підняв стиснуту в кулак долоню, даючи команду зупинитися. Потім, показавши уявний гранатомет у себе на плечі, покликав таким чином гранатометників і показав у напрямку цілі. Перший номер розрахунку відтак підвів «гранатомет», навівся на бетонний мур перед собою, та, зробивши два стрімких перехресних кроки й заклякнувши на мить, гукнув «Постріл!» і відразу вкрився від вогню потенційного противника. Калмик, який спостерігав за цим дійством схвальним поглядом трохи зіщулених очей, вголос, одначе, сказав зовсім інше: «Дурня! Танчик, може, й підбитий, але треба закріпити успіх. Ніколи не варто сподіватися на те, що ваш перший постріл у ціль стане для неї останнім. Завжди дублюйте самі себе та більш неуважних і легковажних побратимів, добивайте підбиту техніку й трьохсотих остаточно! Знаю, що вам могли навішувати про Женевські конвенції та гуманне поводження навіть із такими чортами, як кацапи, проте жодна конвенція не врятує вас від кулі в спину від «помилуваного» вами виродка! Пам’ятайте про це!».